Сепаратизм

"Кому потрібна "Велика Україна"?" — так називалась опублікована 17 років тому стаття Олега Хавича. То була чи не перша спроба порушити вкрай незручне для кожного щирого українського патріота питання, на яке досі ніхто так і не дав переконливої відповіді, попри величезну кількість пафосної риторики на тему "єдності" та "соборності".

Тема жевріла якийсь час на маргінесі публічного дискурсу, аж доки нова ситуація не спонукала глянути на проблему тверезіше, без патріотичного очманіння і традиційної української віри в те, що "якось воно буде".

Порушником спокою цього разу став львів'янин Остап Дроздов, який у кількох статтях доповнив дещо абстрактні розважання своїх попередників ключовим аргументом: а чи готові ви, дорогі соборники, особисто — не на трибунах і не перед екранами телевізорів, а зі справжньою зброєю в руках воювати за Крим і Донбас, знаючи, що ніхто вас там не чекає і що більшість охочіше вистрілять вам у спину, ніж дадуть напитися води?

Ми з товаришем кілька годин просперечалися на цю тему, дійшовши врешті згоди, що воювати варто лише за ті регіони, де люди готові самі себе боронити, а не вітати окупантів квітами і триколорами.

Найкраще, що міг би зробити з Донбасом український уряд, — це провести там референдум із чітким питанням: хочете до Росії — забирайтеся з Богом. Не хочете — облиште свої регіональні забаганки й учіться бути українцями, бодай політично.

Мій товариш, однак, песиміст, і тому в мудрість українського уряду не вірить. Навпаки, вірить у мудрість Путіна, що ось-ось прозріє і поверне Україні не тільки Крим, а й подарує Кубань — на радість усім патріотам-соборникам. Аби остаточно зробити партію гомо совєтікуса в Україні непереможною.

×