Зізнаюся, що протягом 20 років — від 1971-го, коли мені виповнилося 18, і до 1990-го, коли Ґорбачов допустив певну політичну змагальність, — я не взяв жодного разу участі в совєтських виборах. Не знаю навіть, скільки їх за той час відбулося. Знаю лише, що першого разу за мене проголосували батьки. Голосування за всю родину в ті часи не заборонялося, хоча офіційно й не визнавалося.
— Проголосую за тебе, — пояснював батько, — щоб потім увечері до нас не лазили.
Він мав на увазі членів виборчої комісії, котрі відвідували над вечір помешкання забудькуватих, нагадуючи їм про невиконаний почесний громадянський обов"язок. Хоч насправді, підозрюю, батьки просто боялися. Вони мали достатньо багатий життєвий досвід, аби знати, що з совєтською владою краще не зачіпатися.
Я теж намагався з нею не зачіпатися, але сам ритуал видавався мені настільки безглуздим, а участь у ньому — принизливою, що я не міг себе пересилити. У 20 ми схильні недооцінювати найрізноманітніших небезпек.
Проголосую за тебе, щоб потім увечері до нас не лазили
Ось і сьогодні мої 20-літні діти кажуть, що не підуть на вибори, бо їм видається, що кандидати однакові і що не варто даремно напружуватися. Я знаю, що це не так, що різниця є, хай і невелика, — і що вона дає Україні шанс, хай і примарний. І тому кажу їм:
— Підіть, бо це, може, останні вибори, де ви маєте хоч якийсь вибір. Після чого можете, як і я колись, 20 років не ходити на жодні вибори, бо спадкоємців на них затверджуватимуть і без вас. Як це роблять давно вже в усіх євразійських ханатах — від Мінська й Москви до Астани і Пекіна.
— У паханатах? — перепитує син.
І з його усмішки я розумію, що він, як і я, таки спокусився примарним шансом.
Коментарі
21