У 1992 році, як тільки завалився Совєтський Союз, Юрій Шевельов, учений-славіст із міжнародним ім"ям, приїхав з Америки до Санкт-Петербурга — побачитися з колегами, а принагідно й провести кілька днів у Ермітажі. У готелі його першого ж дня обікрали. Тож чекаючи на переказ із Нью-Йорка, він мусив пожити кілька днів скромно, за позичені у колег гроші. В Ермітажі на нього чекали дві новини — добра й погана. Добра зводилася до того, що квиток коштував три рублі, погана — що то була ціна лише для "своїх". Чужинці ж мусили платити в кілька десятків разів більше.
Професор не мав особливого вибору, крім як простягнути у віконечко три рублі. Бабуся-касирка тренованим оком оцінила клієнта й рішуче вивела його на чисту воду:
— Вы — иностранец!
— Да помилуйте, какой же я иностранец! — вигукнув Шевельов. — Я из Харькова! Или вы считаете, что Харьков — это уже заграница?!.
Професор мусив пожити кілька днів за позичені у колег гроші
Бабусю заціпило: два суперечливих почуття зіткнулись у її душі — природна любов до грошей і не менш природна для кожного росіянина любов до "поющей и пляшущей Малороссии". Зрештою велика російська ідея таки взяла в бабусиній душі гору, і вона мовила:
— Ну да, конечно, — і простягла професорові квиток за три рублі.
Кілька років тому я спробував був повторити трюк професора Шевельова, але ермітажна тітонька, явно вже інша, молодша, грізно мені відрізала:
— А нечего было отделяться!
І тепер уже була моя черга пережити два суперечливих почуття — жаль за грошима і радість, що нарешті ми для них — "заграница".
1 
1
Коментарі
3