Ексклюзиви
Понеділок, 11 квітня 2011 15:48
Микола Рябчук
Микола Рябчук
Микола Рябчук

Рай

Людство завжди мало проблеми з раєм. Не лише з тим, щоб якось туди потрапити, бо ж відомо, що легше верблюдові пролізти у вушко голки. А й із тим, щоб якось те благословенне місце переконливо описати. І художники, і поети — включно з геніальним Данте — краще давали собі раду з пеклом. Воно й зрозуміло: повсякденне життя постачало їм для цих описів куди колоритніший матеріал.

Не скажу, що й для мене те місце цілком зрозуміле — у сенсі метафізичному. А проте візуально я уявляю його дуже виразно. Воно асоціюється мені з дідовим садом, а точніше — одним незначним, але, як це часто буває, незабутнім епізодом iз дитинства.

Менший брат визбирує яблука у траві і, як справжній українець, надкушує кожне та викидає

Отож мені — років 10, я сиджу на вершечку великої розкладної драбини і зриваю яблука до підвішеного поряд кошика. Роком старша сестра сидить долі на приступці драбини. Менший брат визбирує яблука у траві і, як справжній українець, надкушує кожне та викидає. Сестра раптом підводиться, рівновага порушується. Драбина хилиться вбік, і я, щоб не гепнутися разом із нею, зіскакую в протилежний бік. Лечу в яблуневе листя, обламуючи гілки, обдряпуючи голі ноги. Врешті падаю охляпа, як на коня, на нижню гілляку, перекручуюся й лечу зі зливою струшених яблук у зелену-зелену траву.

Якийсь час я лежу із заплющеними очима, пересвідчуючись, що живий і, здається, навіть неушкоджений. Тоді ледь розплющую повіки і бачу переляканих до смерті сестру й брата, що схилилися наді мною, усіяним яблуками. І уздрівши це все, я не зміг стримати сміху, вони теж. Ми реготали, як навіжені, ми були невимовно щасливі — як у раю, — бо знали, що ми живі, ми поруч, ми бачимо одне одного і перед нами велике і гарне, як отой сад, життя.

Зараз ви читаєте новину «Рай». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

10

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода