Кільканадцять років тому в Едмонтоні перекладач Майкл завів мене до місцевої кнайпи, де симпатичний ірландський фолк-бенд грав свою музику в стилі fusion. Це такий собі фолк у добу постмодерну, коли музиканти чудово знають, що таке джаз і що таке рок, а проте все одно вдають, ніби грають фольклорну автентику. І подеколи, треба визнати, роблять це непогано.
Я уявив собі, що й в Україні коли-небудь додумаються подібним чином зіграти місцевий фольк. І навіть, здається, поділився з Майклом тими своїми романтичними сподіваннями.
Не минуло, справді, й десяти років, як львівський "Бурдон" записав свій CD "Карпатія", а тоді на канадських гастролях поставив на вуха чималий, на добру тисячу глядачів, Атабаска-хол — не згірш од ірландців із їхнім fusion. Публіка, переважно студентська, навстоячки скандувала, плескаючи долонями, "Бур-дон! Бур-дон!". А я, тим часом, намагався пояснити Майклові слова бойківської пісні, що викликала таку несамовиту реакцію.
— Це пісня про пияка, котрий каже дружині: "Не сумуй, моя дорога, що я п"ю. Сумуй за мною, коли я помру".
— Такі веселі слова, — здивовано сказав Майкл, — і така сумна пісня.
Галю козаки невідомо навіщо спалили живцем під напрочуд веселу музичку
Я хотів був заперечити йому, що слова не такі вже й веселі. Проте згадав ще сумнішу пісню про Галю, яку козаки невідомо навіщо спалили живцем під напрочуд веселу музичку. І вирішив не бентежити його прозорої англосаксонської душі загадковими загогулинами українського мислення й поведінки.
— А що, до речі, означає це слово? — запитав Майкл. — Я знайшов у словнику лише бурбон і бурдей…
— Щось середнє між тим і тим, — сказав я.
Моя відповідь потонула, на щастя, у невгамовних оплесках.
1 
1
Коментарі
2