Той день мав бути для нас із дружиною невеличким святом. Ми якраз повернулися до Відня, де я працював тоді в Інституті гуманістики, із гарної подорожі до Словенії. Дружина виграла там нагороду — "Кристал Віленіци" — на поважному міжнародному фестивалі.
Позаду лишилася схожа на Львів Любляна, сталактитова печера у Віленіці, де проходила заключна фестивальна імпреза — з читанням віршів та врученням нагород. Світанковий Трієст на пагорбах над затокою і напівсонне італійське Удіне, не надто розпещене туристами й тому особливо чарівне.
У винній крамниці на Карл-Люґер-Рінґ ми вибрали найдорожчу ріоху — обмити отриману каменюку, так званий кристал, із кількома друзями.
По дорозі додому я забіг на хвилинку до інституту — перевірити пошту. Листів майже не було, я вимкнув комп'ютера й вийшов із кабінету. У коридорі, однак, зустрів колегу-албанця, який сказав:
Вірш не вдався. Вона, здається, й сама це відчула
— Ти читав? Там якийсь божевільний підірвав у Нью-Йорку Всесвітній торговельний центр. Влетів літаком!
Я не повірив. Виглядало на журналістську "качку". Чи голлівудівський фільм.
Проте вдома все ж попросив дружину і друзів, які вже відкоркували ріоху, ввімкнути телевізор.
Усі канали показували те саме: палаючу вежу торговельного центру й літак, що повільно врізається, наче ніж у масло, у сусідню споруду.
Дружина невдовзі написала вірша під назвою "Божевільні літаки". Вірш не вдався. Вона, здається, й сама це відчула, вагаючись, чи включати його до вибраного.
"Писати вірші після Аушвіцу — варварство", — заявив невдовзі після війни Теодор Адорно.
Про деякі речі, справді, можна сказати лише мовою документа.
Про людство, наприклад, половина якого сидить у величному хмарочосі. І про другу його половину, що наближається в літаку.
1 
1
Коментарі
10