Моя американська приятелька написала, що пам"ятає докладно, коли вперше живцем побачила "бітлів": 14 серпня 1964 року. То було на стадіоні у Клівленді, куди батьки взяли її на концерт. "Згодом, — написала вона, — ми з чоловіком часто крутили цю музику вдома — щоб наші діти мали її під шкірою, перш ніж підуть у своїх музичних уподобаннях власними шляхами".
Я вперше почув про "бітлів" від однокласника Льоньки. Він оповів про якихось "жучків" на Заході, котрі рвуть на гітарах струни, трощать піаніно і верещать при тому несвоїми голосами. Льонька, либонь, вичитав це у журналі "Перець" або почув із телевізора чи, ймовірніше, від батьків. Вони в Льоньки були страшенно "партєйні". Саме від них, припускаю, він приносив до класу всілякі безглузді розповіді про "мєстних", котрі начебто тільки й думають, як би загнати ножа у спину доблесній совєтській власті.
Він помер у якомусь райцентрі від серцевого нападу
Закінчив Льонька цілком погано: пішов після університету працювати у КҐБ і, кажуть, помер у якомусь райцентрі від серцевого нападу. Чи, як дехто вважає, від передозування. Він так і не дожив до приїзду Пола МакКартні до Києва, ані навіть до публікації геніальних Дібровиних "Пісень Бітлз". "І це вони запрещали?!.." — дивувалася одна з героїнь андеґраундного Діброви.
Авжеж, запрещали, бо й що їм було робити? Вони просто не мали під шкірою тої музики. І тому залишалися скрізь і завжди бідолахами — навіть кайфуючи сконфіскованим на митниці героїном чи — ще більше — безмежною кремлівською владою, багатствами Юкоса, імперським триколором, віршами Михалкова і музикою Алєксандрова, — та ще й сподіваючись — очманіло — "сплотить нас навеки" всією тією фігнею.
1 
1
Коментарі
31