Костянтин Кедров читав нам у Літінституті теорію фольклору. Він полюбляв ризиковані, як на совєтські часи, екскурси в метафізичні матерії. Зокрема з посиланням на Льва Толстого, викладач пояснював, що пекло — це не щось нетутешнє, віддалене в просторі й часі, а навпаки — те, що тут і тепер, завжди й скрізь. Mи всі, в певному сенсі, перебуваємо в пеклі, тому що воно не десь, а поряд. Ми поступово поринаємо в нього (чи, навпаки, рятуємося), аби в кінці залишитися (чи не залишитися) у ньому назавше. Кожна людина має рай і пекло. Причому всі ці раї доволі подібні, а пекла різні.
Моє пекло відкрилося мені кільканaдцять років тому погідного дня у Баришівці на Київщині. Я повів дітей — семилітню доньку та трирічного сина — до ставка купатися. Вони хлюпалися на мілководді, а посеред ставу місцеві хлопчиська пірнали з саморобного плоту у воду. Я піддався благанням дітей і заніс їх по черзі на пліт, щоб і вони могли долучитися до тієї ставкової вакханалії. Сам стояв поруч. Тож коли донька гукнула: "Тату, лови!" й скочила з плоту, я легко підхопив її у воді під пахви й поніс до берега. Та заледве наблизився до мілководдя, як почув за спиною голос сина: "Тату, лови!" Я озирнувся й побачив його вже в повітрі — метрів за десять від себе. Я кинувся відчайдушно до плоту. Але за тих кілька секунд, що я гріб каламутну воду, він уже зник під її поверхнею.
Я побачив його метрів за десять від себе
Моє пекло відкрилося на мить і відразу ж закрилося. Син, наче корок, вискочив із-під води, розкидаючи бризки й відпльовуючись. Я підхопив його на руки. Він, схоже, навіть не зрозумів, що трапилося, чому тато лається і чому на березі хлипає сестра. А вона ж, бідолаха, наковталася брудної води куди більше за нього, поки вибралася на берег.
5 
1
Коментарі