У недавньому інтерв'ю історик і журналіст Вахтанг Кіпіані проникливо зауважив, що в Україні відбувається асиміляція Заходу, а не Сходу. "Не Львів приходить у Донецьк, а Донецьк — у Київ та Львів". Не міфічні бандерівці окуповують Україну, а конкретні пацани зі специфічними цінностями, більше знаними як "понятія".

Все йде до того, прогнозує Вахтанг, що вони "здеморалізують нас і зжеруть", тому що "впертіші, сильніші, пасіонарніші". Одне слово — послідовніші.

Я не люблю слова "пасіонарність", що апелює до біології. Воно підміняє гумільовською цивілізаційною містикою цілком конкретні соціально-історичні обставини, які ту гадану "пасіонарність" зумовлюють. Я не вірю в неї, бо знаю, що кочівників Чингісхана гнала вперед банальна потреба нових пасовищ. Так само як норманів — демографічний бум, а західних мореплавців — меркантильні потреби дедалі заможнішого купецтва.

Лише Тимошенко належить до тих, хто "може"

Не варто називати магічним словом "пасіонарність" звичайну нахрапистість, жадібність і безпринципність. На це є значно точніше, хоч і неперекладне, на жаль, слово — "беспредел".

У пропагандистському фільмі Довженка "Арсенал" є геніальна сцена, в якій петлюрівський урядовець хоче покарати більшовицького саботажника. Проте не наважується вистрілити йому в обличчя і вимагає, щоб той повернувся спиною. Більшовик відчуває слабкість інтелігента — з його кумедними моральними принципами і ще кумеднішою вірою в цінність людського життя.

— Ну, что, не можешь? — глузливо каже він, відбираючи у петлюрівця пістолет. — А вот я — могу!

І стріляє без жодних вагань.

З-поміж усіх сьогоднішніх помаранчевих, здається, лише Тимошенко належить до тих, хто "може". І саме тому "регіонали" ніколи їй не дадуть порушити власну монополію на "пасіонарність".

×