Десь наприкінці літа 2000 року до мене зателефонував приятель із Міністерства культури й запитав, чи я не хочу поїхати на два тижні до Греції. Я ніколи не був у Греції, тож одразу погодився. Поїздка була халявною — я мав супроводжувати танцюристів і співаків районного Будинку культури на міжнародний фестиваль на острові Лефкада.
Два тижні ми насолоджувалися неймовірно чистим морем, декалітрами домашнього вина. А щовечора — фольклорною екзотикою: від зулуських танців до балканських пісень. Лише вони й могли бути для наших справжніми конкурентами.
Вони справді кльові — наші хлопці й дівчата, провінційні шофери, штукатурниці й виховательки дитячого садка. Я зжився з ними й почувався до певної міри зрадником, коли в Афінах поперся самотньо на Парфенон замість поїхати з усіма на гуртовий склад по кожухи та шуби. Останнього вечора, коли ми вже в"їхали в Україну й десь під Одесою затарилися домашнім вином, танцюрист Боря, тертий калач, підсів до мене й конфіденційно спитав:
Це справедлива кара за знання англійської
— Юрьєвич! У вас там не найшлось би для мене якої роботи? Бо на кожзаводі уже геть плохо.
Я не зразу збагнув, про що йому йдеться. А коли збагнув, то захотів сказати щось в"їдливе. Не пояснювати ж йому, що ніякий я не стукач, приставлений до їхньої групи органами, а скоріш навпаки — мені ті органи за життя добряче в"їлися в печінки. Та чи варто грузити Борю цими проблемами? Зрештою, сказав я собі, це мені справедлива кара за втечу до Парфенону, за вищу освіту, за знання англійської, за розмовляння українською, за халявну поїздку до Греції.
— Гаразд, — сказав я йому. — Залиште мені свій номер.
2 
1
Коментарі