Ексклюзиви
Понеділок, 18 квітня 2011 15:04
Микола Рябчук
Микола Рябчук
Микола Рябчук

Оксфорд

— Уявляєш, — каже приятель, — цвинтар — у самісінькому центрі міста!

Його дивує, я так розумію, не те, що цвинтар, а те, що — у центрі. І що ніякі довгі та черновецькі до цих ділянок іще не добралися.

Ми чимчикуємо з ним по Сент-Джайлз повз церкву святого Жіля. При ній справді є невеликий цвинтар: поїдені часом і мохом камінні нагробки серед яскравої весняної трави. Жодних тобі язичницьких загорож, лише трава і каміння — взірець лаконізму, метафора вічності. Два ієрогліфи, що витворюють безліч сенсів, роблячи всі інші знаки зайвими.

Років 10 тому я проходив сюдою ледь не кожного дня, а проте чомусь не звертав уваги на цей крихітний цвинтар. Може, тому, що жив тут узимку, коли вишні й магнолії не цвіли й сіре каміння не вирізнялося на тлі довколишньої примерклості. А може, просто я був на 10 років молодший і ще не надто розумівся на ієрогліфах.

Ніяка падлюка їм не збудує на їхній траві хмарочоса і не влаштує стоянки автомобілі

— Уявляєш, тут кожен коледж має свій сад! Студенти можуть спокійно собі там вилежуватися під квітневим сонцем. І ніяка падлюка їм не збудує на їхній траві хмарочоса і не влаштує стоянки автомобілів.

Я уявляю. Не тому, що з віком уява працює краще. Прості деталі стають значущіші, а контраст між травою й камінням — гострішим.

— А знаєш, — провадить приятель, — Оксфорд по-нашому — це всього лиш "Волячий Брід". Miсце, де упряжки волів переходили Темзу.

Ми доходимо до Маґдален-стріт і при церкві Марії Маґдалини бачимо ще один давній цвинтар. Сонце сяє по-літньому, дерева цвітуть, воли перебрідають ріку, жінки — роздягаються. Ми простуємо далі, трава зникає, залишається лиш каміння. Та я знаю: вона ось-ось знову вирине — яскраво-зелена, нестерпно сліпуча, аж до щему в очах.

Зараз ви читаєте новину «Оксфорд». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

10

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода