Мій приятель, досить добрий письменник, вирішив після помаранчевої революції розпочати нове життя. Зокрема, постановив собі послідовно сплачувати податки рідному урядові з усіх своїх закордонних видань. Власне, ці податки він сплачував і раніше, але — чужим урядам, аби якомога менше спілкуватися з власним. У принципі, він мав вільний вибір, бо ж Україна з усіма тими урядами попідписувала угоди про уникнення подвійного оподаткування. Тож приятель мав право платити хоч там, хоч тут. І платив там, дарма, що вдома міг би скористатися нижчим відсотком податку, та й на пенсію щось би собі накрапав.
Однак перший контакт із народним урядом помітно охолодив його пореволюційний запал. А подальше спілкування не залишило від його помаранчевого ентузіазму й сліду. Спершу він не без подиву з"ясував, що в 50-мільйонній країні, яка день і ніч інтегрується до Європи, податкова адміністрація не видає загальноприйнятих у цілому світі англомовних довідок. Тож юридичний переклад стандартного папірця він мусить оплатити сам. Потім з"ясував, що ця "європейська" країна так само не приймає стандартних англомовних довідок з інших країн, тож ходити по перекладачах і нотаріусах — його клопіт.
Ти ж нічого собі не заробиш на пенсію!
Досить швидко приятель збагнув, що народний режим не надто відрізняється від антинародного, і що краще й надалі інтегруватися до Європи самотужки, а не з усією цією сумнівною кампанією. Тож із нового року він вирішив більше подібних експериментів на собі не проводити — аж до наступної, либонь, революції.
Я його розумію, а все ж зауважую на всяк випадок:
— Ти ж нічого собі так не заробиш на пенсію!
Приятель зітхає й дає цілком передбачувану відповідь:
— Зате я до неї принаймні доживу.
1 
1
Коментарі
16