Мій товариш виростав на Луганщині у двох бабусь. Одну звали Параска, другу — Ліпа, себто Олімпіада. Параска мешкала на селі, Ліпа — у "городі". До баби Параски мій товариш приїжджав на канікули, ганяв із хлопцями у футбол, пас корів і потайки цупив коропів із колгоспного ставу. А головне — баба Параска розказувала йому про Бога, пекло і про всілякі чудеса, описані у цікавій книжці під назвою Біблія.
Баба Ліпа усі ті Парасчині побрехеньки висміювала. Пояснювала онукові, що ніякого "бога" насправді немає, бо космонавти, облітавши всі небеса, ніколи його там не бачили.
— Із такими поглядами, — погрожувала вона, — тебе не приймуть у піонери!
Нажаханий такою можливістю, мій товариш постановив собі не читати перед сном "Отче наш", не хреститися. І, взагалі, не піддаватися релігійному дурманові, яким його щедро затруювала добросерда бабуся.
А сходи-но до погреба за квашеними яблуками!
А ще він постановив собі не розмовляти більше смішною мовою, яку баба Ліпа назвала мовою сільських недоумків і западенських бандер.
За мову баба Параска сперечатися не стала.
— Це ми тут балакаємо по-своєму, — сказала вона. — А ти живеш у городі, то й мусиш балакать по-городському.
Натомість за Бога стала горою.
— І нечистої сили, по-твоєму, теж нема?!
— Нема!
— А сходи-но до погреба за квашеними яблуками!
Вона знала, що онук над усе любить квашені яблука. Проте надворі споночіло, і виходити в темряву не хотілося.
— Боїшся? — переможно сказала вона. — А от я — не боюсь! Осіню себе хресним знаменням — та й піду, куди хочеш!
Онук виріс, живе в Луганську, ходить до української церкви й розмовляє українською.
— І не страшно? — запитую напівжартом.
Він лише усміхається. Мабуть, осіняє себе, за бабусиною порадою, хресним знаменням.
2 
1
Коментарі
37