Уперше за кілька останніх років Львів видався мені чистішим від Києва. Не знаю, чи це львів"яни навчилися нарешті не паскудити власного міста, а чи навпаки — кияни вже геть пустилися берега. Так чи так, а ми із дружиною провели там гарний вік-енд.
Ми гуляли по місту, зустрічаючи ледь не на кожному кроці знайомих. Або й забалакували іноді до незнайомих чи просто дослухалися до їхніх розмов. І ми таки пересвідчувалися, що це справді одна сім"я, мафія, як писав Андрухович. Щось подібне я відчував у середземноморських містах, де всі одне одного знають. А якщо й не знають, то поводяться так, ніби знають. І тому весь час трохи пописуються, грають роль або просто підігрують співрозмовникам.
Найбільше нас вразила випадкова репліка, вимовлена чужинцем чи, пак, чужинкою. Вона пролунала в нас за спиною — жіночий голос промовив до когось із театральним пафосом:
— Боже, как я счастлива, что живу во Львове!.. Это, пожалуй, главное событие моей жизни — что я сюда переехала!
Боже, как я счастлива, что живу во Львове!
Ми з дружиною не могли стриматися, щоб не озирнутися. Фраза звучала цілком фантастично — у самісінькому кублі українських буржуазних націоналістів, де бідолашних росіян, за інформацією телеканалу ОРТ, ледь не їдять живцем проклятущі бандери.
Ми звернули в бічну вуличку — я ще хотів показати дружині будинок, де жив колись. На його першому поверсі тепер був китайський фаст-фуд. У під"їзді стояв китаєць у кухарському фартуху та вправлявся ґантелями. Замість перекуру.
— Він, мабуть, теж щасливий, що живе у Львові, — сказала напівжартома дружина. — Може, це навіть найголовніша подія в його житті.
— І в житті львів"ян, — додав я. — Хоч вони ще про це не знають.
1 
1
Коментарі
8