Мобільне життя

 

Я не користуюсь мобільником, і декого це дивує.

Свого часу американці так само здивовано витріщали на мене очі, коли я казав, що не маю водійських прав. Тому що водійські права в них мають усі, навіть бомжі. Достоту як у нас — мобільні телефони. А хто не має, той мусить бути в їхніх очах якимось страшним злочинцем, або ж цілковитим дебілом, або невиправним диваком — що, власне, те саме.

Можливо, і справді на опанування всієї цієї хитромудрої техніки мені не вистачає інтелектуальних здібностей. Хоча, правду кажучи, коли я чую, що промовляють на повен голос власники й власниці дорогоцінних мобілок у публічних місцях, то сумніваюся, чи взагалі будь-який інтелект потрібен для користування цією штуковиною.

Нещодавно я намагався пояснити це все своєму братові, але він був невблаганний.

— Я розумію, — казав він, — ти захищаєш свою приватність і не хочеш, щоб тебе діставали по 200 разів за день. Але ж є різні опції, різні програми, ти можеш, зрештою, його просто вимкнути!

По телефону важче сказати "ні"

— Я й вимикаю, — кажу, — свій хатній телефон. Навіщо мені вимикати ще й другий, мобільний?

— А коли ти в дорозі? Коли тобі треба до когось зателефонувати?

— Є автомати. Хоч, у принципі, я волію користуватися електронною поштою. Вона дає час подумати. І відповісти, коли сам того хочеш, а не коли тобі дзвонять. По телефону важче сказати "ні", важче опиратися натискові співрозмовника.

— Тобі таки треба в монастир, — сказав брат. — Або в Середньовіччя.

І подарував мені ще одного мобільника, якого я, звiсно ж, передарую своїм дальшим родичам. Я б і взагалі не брав цієї штуковини, коли брат запропонував би мені її спершу і-мейлом.

×