Понеділок, 26 травня 2008 15:05
Микола Рябчук
Микола Рябчук
Микола Рябчук

Межа

 

Серед різних моїх колекцій найхимерніша, певно, — колекція ідентичностей. Тобто чогось такого, що існує для кожного з нас в однині: образ себе самого у власній уяві, наша нібито-сутність, із якою ми себе ототожнюємо.

Множина ідентичностей в однієї людини — це ознака шизофренії. Чи, принаймні, небезпечного до неї наближення. Зазирання за грізну й водночас звабливу межу. Споконвіку людині кортіло переступити цю межу — але не насправді, не до кінця, а лиш так, щоб можна було повернутися. Звідси — традиційні маскаради й карнавали, казки про шахраїв-трікстерів i комедії з перевбираннями-перенайменуваннями. Проте в ситуаціях, де переступання межі виявляється справжнім, а повернення — неможливим, нам не до сміху. Як у чернечих зреченняx попередньої ідентичності заради повнішого ототожнення з Абсолютом чи в зухвалих експериментax iз тотальною зміною ідентичності в екзиcтенціалістських книжках та фільмах.

Не подобається, коли нас приймають за росіян

Мене, як і багатьох, забавляють ситуації, коли мене плутають iз кимось іншим. У Словаччині я намагався розмовляти словацькою, мене приймали за югослава. У Чехії — за поляка. У Білорусії, коли я розмовляв українською, мене приймали за білоруса. В Едмонтоні білетерка в музеї чомусь прийняла нас із дружиною за німців. А офіціант в індійському ресторані вирішив раптом, що ми французи.

Я помітив, що й дружину забавляє ця плутанина: дрібне переступання межі, з-за якої завжди можна легко стрибнути назад. Єдине, що справді нам обом не подобається й викликає бурхливі протести — це коли нас приймають за росіян. Не тому, гадаю, що ми якось їх особливо не любимо чи не співчуваємо, — скоріш навпаки. Просто ми вiдчуваємо: це вже не забава. Це — та межа, переступивши яку, можна й не повернутися.

Зараз ви читаєте новину «Межа». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

7

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода