У червні 1973 року мене вигнали з політехніки — із вовчим, як це тоді називалося, білетом. На практиці це означало, що жодна більш-менш пристойна робота мені найближчим часом не світить, як і навчання в будь-якому вузі. А світить восени рідна совєтська армія, котра насправді не була мені рідною, ані навіть двоюрідною. Починалося нове, невідоме життя. Щоб гідно попрощатися зі старим, я зробив сам собі подарунок: продав магнітофон і вирушив у напівдику туристичну подорож зі Львова до Лєнінграда через Прибалтику.

У кожній прибалтійській столиці я заходив на головпошту забрати листи — переважно з дому. Але в Таллінні мені трапилася дивовижа, якої не можу забути досі. Лист був зі Пскова й призначався "Рябчуку Николаю Юрьевичу". Починався він емоційно: "Дорогой Коленька! Пишет тебе Нина и твои дети", — а закінчувався ще емоційніше: "Возвращайся, я все простила!"

Дорогой Коленька! Пишет тебе Нина и твои дети

Я ще не бачив тоді фільму "Матриця", проте читав досить багато західної фантастики. Тому знав, що існують паралельні світи й паралельні життя, і що деколи вони можуть загрозливо наближатися й навіть проникати одне до одного. Можливо, я саме й натрапив на таку точку взаємопроникнення, на запрошення перебратися в інший світ, у інше життя. Досить було лише купити квиток до Пскова, до незнаної мені Ніни та її — і моїх? — дітей, кількість яких я, вочевидь, з"ясував би уже на місці. Та я не наважився. Може, тому, що, як пишуть ті ж таки фантастичні романи, кожна людина панічно боїться позбутися власної ідентичності — всього того, що про неї думають інші й що думає про себе вона сама, і від чого не може відмовитися навіть із вовчим білетом і вкрай непевним, але все-таки власним майбутнім.

×