Кільканадцять років тому в Америці розгорнулася дискусія: чи можна ґеям і лесбійкам служити в армії і, якщо так, то чи створювати для них окремі військові частини, а якщо ні, то чи не буде це порушенням їхніх конституційних прав?
Військове відомство врешті схвалило компромісну формулу: "Не питати, не відповідати". Це означало, що сексуальні орієнтації військовиків визнано їхньою приватною справою, обговорювати яку на службі суворо заборонено.
Для мене та ціла дискусія мала фатальні наслідки — у тому сенсі, що слова "ґей-парад" у моїй свідомості назавжди пов"язалися з парадом військових частин різної сексуальної орієнтації.
Це, либонь, єдине моє упередження стосовно лесбійок і ґеїв, за яке, однак, відповідальний не я, а моя підсвідомість. Бо ж усі ті ґеї, яких я особисто знаю, — люди цілком симпатичні.
Хоча, припускаю, є і в їхньому середовищі, як і скрізь, персонажі різні.
Хочеться вийти на балкон і пожбурити у них пляшкою
Єдині ґеї, які мені дошкуляють, — це ті, що виходять о третій ночі з ґей-клубу навпроти мого будинку і верещать добряче підпилими голосами. Тоді мені справді хочеться вийти на балкон і пожбурити в них пляшкою. Та навряд чи це гомофобія. Адже кожної ночі подібна публіка виповзає і з інших клубів, не конче ґеївських, і викликає у довколишніх мешканців подібні прагнення.
Нещодавно на їхньому клубі я прочитав оголошення про новорічну програму, де заповідався зокрема виступ хору "мальчіков-зайчіков". Цей образ, можна сказати, зцілив мою підсвідомість. Ґей-паради в моїй уяві перестали асоціюватися з парадами військовиків. Навпаки, всі паради мені тепер уявляються урочистими маршами капловухих зайчиків на танках і "бетеерах".
5 
1
Коментарі
7