Його звати Мирон, ми вчилися з ним у паралельних класах. Принаймні він так каже. Я не пригадую, тому що за 40 років міг справді все забути. Навіть про підметку від черевика, яку він буцімто відірвав мені ненароком, коли ми грали у футбол.

Він підійшов до мене на вулиці й попросив 5 гривень. Виглядав не дуже.

— Я тут на автобусному, — пояснив він. — Замовлень нема, зарплату не платять. Криза, сам знаєш.

Я, звісно, знаю і мовчки дістаю 5 гривень.

— Тільки не пий всякої дряні, — кажу. — Візьми пляшку пива.

Він підійшов до мене на вулиці й попросив п"ять гривень

— Та ні, — він трохи знічується. — Ти не подумай. Я вже знайшов роботу. Після празників їду в Росію, у мене стаж шахтарський, на сєвєрі. Ще три роки лишилося. І пенсія буде 800 баксів. Ти уявляєш, не 800 гривень, як у моєї матері, а 800 баксів! Я маю російський паспорт. Ото б тільки медкомісію в них пройти. Бо вона в них на сєвєрі, як для космонавтів.

Я бажаю йому успіху. Хоча знаю, що ні до якої Росії він не поїде. Що, може, й на краще. Бо чоловіки живуть там у середньому 58 років. Як в Африці. А наші — на цілі два роки довше. Може, тому, що горілка в нас якісніша. А може, просто на 800 гривень не розженешся.

×