Ось уже 25 років Міша живе у Нью-Йорку, а проте досі вважає себе корінним москвичем. Тож коли прочитав про вибухи у московському метрополітені, відразу згадав обидві станції. На одній вони полюбляли змагатися з хлопцями на ескалаторах — хто забіжить якнайвище стрічкою, що спускається вниз. А на другій він назначав побачення Ірі Оксенгендлер із 10 "Б".
В інформації про теракти його найбільше вразила захланність таксистів, котрі під час паніки лупили з переляканих москвичів 10-кратні суми. А якщо хто, не дай Бог, був заляпаний кров"ю, — то й 20-кратні.
— За моїх часів так не було, — каже він. — Таксисти, звісно, продавали вночі горілку втридорога. Але не наживалися на чужому горі. Бо тоді не було цього дикого капіталізму. І в Москві жило більше корінних москвичів. А тепер — самі лімітчики.
Міша пускається у сентиментальні спогади про те, як колись він вийшов із метро на сліпуче сонце і йому засльозилися очі. І як до нього підійшов чоловік і сказав підбадьорливо: "Не сумуй, хлопче. Усе буде добре!".
Таксисти продавали вночі горілку втридорога. Але не наживалися на чужому горі
Я спробував був нагадати Міші, що популярна приказка "Москва сльозам не вірить" виникла задовго до його еміґрації. І що в Нью-Йорку корінних жителів, либонь, іще менше, ніж корінних москвичів у Москві. А проте 11 вересня 2001 року тамтешні таксисти підвозили людей безкоштовно, і всі інші так само допомагали одне одному як могли.
Але Міша не чує. Він пригадує, як у страшну холоднечу відморозив у тісних туфлях ноги, й незнайомі люди розтирали йому ступні та поїли гарячим чаєм.
Він, бачу, й досі живе в тій Москві, якої давно вже немає, — як і всіх інших місць нашої оптимістичної молодості.
5 
1
Коментарі
6