Клаустрофобія — це, дослівно, боязнь замкненого простору. Я чув нарікання на цю недугу від багатьох, хоча гострі напади бачив лише двічі. Одного разу якийсь чоловік панічно бився об стінки ліфта, намагаючись із нього вирватися. А вдруге — немолода жінка істерично репетувала в літаку, аж довелося затримати рейс і її вивести.

У молодших класах вона співала в шкільному хорі

Я маю приятельку, яка ніби й не страждає на клаустрофобію, проте уникає ліфтів, літаків та рухомих атракціонів. У молодших класах вона співала в шкільному хорі. Він виступав на містечкових сценах, бадьоро виводячи піонерські пісні як-от "Взвейтесь кострами". Аж поки якось доля не закинула їх на святковий концерт до самісінького Києва. Там їх вишикували в три ряди перед плюшевою завісою. Мирослава побачила раптом, що завіса не розсунулася перед нею, а пішла догори. Тобто це вже опісля вона збагнула, що то завіса піднеслася вгору — а не всі вони, цілим хором, разом зі сценою провалилися вниз. Приятелька каже, що то було наймоторошніше відчуття у її житті — падіння у прірву, в бездонні театральні підвали, в тартарари. Відтоді вона не співає в хорі й, взагалі, уникає театрів.

Дехто їй співчуває, хоча Мирославі, гадаю, по-своєму пощастило. Вона, по суті, пережила вже пригоду, яка рано чи пізно чекає на кожного з нас. Бо хоч скільки ще тисяч кілометрів ми пролетимо в літаках, на який височезний поверх піднімемося швидкісними ліфтами, і як досконало приготуємо нашу пісню для найкращої сцени — завіса котрогось дня не розхилиться перед нами, а стрімко рвоне догори. І ми зрозуміємо, що це не вона, а ми летимо — у найглибші глибини. Разом зі сценою, з усім людським хором і з бадьорою піснею "Взвейтесь кострами".

×