Ніколи в житті я не бачив стільки птахів, як в Америці. Замолоду, як і всі, я уявляв її країною хмарочосів, хайвеїв, реклам і рок-музики. Й аж ніяк не країною лісів та озер, повних усілякої живності.
20 років тому я опинився посеред Мічіґана в містечку Ен-Арбор, ошелешений неймовірною кількістю різнобарвних і різноголосих птахів у крихітному саду за вікном. А ще я побачив, що містечко кишить білками й бурундуками. На газонах між кампусами випасаються зайці, по ночах на подвір'я забредають єноти, а до парку приходять, буває, сарни і навіть лосі.
І ось усе повторилося. Я живу тепер на околиці Вашингтона. За скляною стіною маю крихітний сад, далі — гай із крислатими кленами. І знову птаство виспівує від світанку різними голосами. Ті самі зайці пасуться за огорожею, білки стрибають із дерев на веранду, бурундуки шастають по подвір'ю — прудко, як миші.
Бурундуки шастають по подвір'ю — прудко, як миші
І раптом одного дня вони зникають.
Мої господарі, в яких я винаймаю перший поверх будинку, споруджують гвинтові сходи з веранди в садок. Складають їх майже миттєво, як із моделіста-конструктора. Така собі Вавилонська вежа, що зникає вгорі, у гущавині гілля, що нависає над верандою.
Ми попиваємо на веранді вино і готуємо шашлики. Десь оддалік торохтить дятел і звично щебече птаство. Тільки до саду ніхто вже не залітає. І білки з бурундуками теж не з'являються.
— Ми порушили їхню екосистему, — зітхає господар.
Але я так не думаю. Вони просто дають нам можливість натішитися новою забавкою — елегантними чорними сходами зі сріблястим спіральним поручнем. Ілюзією володіння.
Хоча насправді — це їхня територія, яку вони нам великодушно й майже безкоштовно здають в оренду.
2 
1
Коментарі
8