Фестивальна поезія — це специфічний жанр, у якому текст має бути достатньо короткий, аби не втомити публіку. Достатньо простий, аби його можна було перекласти будь-якою мовою. І достатньо виразний, аби з нього бодай що-небудь запам'яталося.
Проте всі ці вимоги є несуттєвими, якщо автор сам є яскравим текстом, готовим перфоменсом, подією, що запам'ятовується. Американці називають таких персонажів фріками, що можна приблизно й цілком безбарвно перекласти як "диваки".
На фестивалі в Орду таких фріків не бракувало: хтось наспівував власні вірші, хтось підтанцьовував. А хтось одягав до кожного вірша нового, дедалі екстраваґантнішого капелюха.
Публіка, однак, найзавзятіше аплодувала чомусь не фрікам, а 80-річному македонцеві на ймення Есад Байрам. Він читав невибагливі тексти про "очі-ночі" та "кров-любов". Щось подібне писали й у нас у ХІХ столітті.
Він читав невибагливі тексти про "очі-ночі" та "кров-любов"
Дідусь був єдиний, хто не розмовляв англійською. А проте з грекинeю розмовляв по-грецьки, з албанкою по-албанськи, з болгарином по-болгарськи, а з хорваткою по-сербськи. Він жив у малому світі, де глобальна мова була ні до чого, бо справді важливими там були мови сусідів. Він знав їх усі, хоча сам писав по-турецьки — мовою предків, які жили колись на Балканах, перш ніж їхня могутня імперія розтала одного дня, як роса на сонці.
Я пригадав, як у Роттердамі голландці подібно палко вітали пересічного поета з Південної Африки, що писав мовою африкаанс — різновидом голландської ХVII століття. І уявив собі, що й на фестивалі в Москві коли-небудь так само вітатимуть російськомовного поета з Києва, що читатиме зворушливі вірші мовою Сумарокова і Карамзіна. І, може, навіть зуміє промовити кілька слів мовою найближчих сусідів.
5 
1
Коментарі
4