Зустріти в Києві живого сепаратиста непросто, а проте я знаю відразу двох — донбаського й галицького. "Донбаський" народився у Львові, потім переїхав до Києва, де й зрозумів, що в Києві українцеві ще сяк-так можна прожити, натомість на Донбасі — ніяк. Тому зробив висновок, що Донбас треба відсепарувати, аби якось пробитися з рештою нормальнішої країни до нормальнішого світу.
"Галицький" сепаратист народився в Донецьку і зробився сепратистом теж допіру в Києві, де побачив, що з "Русским миром" тут справи кепські, проте не безнадійні. За допомогою РТВ, ФСБ та кількох бригад спецназу їх, у принципі, можна поправити. Натомість Галичина — це вже втрачена територія, невиліковно спаскуджена Заходом, католицизмом та буржуазним націоналізмом. А тому варто її позбутися, аби вона не затруювала своїми міазмами нормальніших українців, тобто "укрАинцев".
"Донбаського" сепаратиста я зустрічаю й нині. Він ще завзятіш обстоює потребу відгородити Донбас стіною, колючим дротом і мінними полями. І взагалі, відгородитися у такий спосіб від "Русского мира" — так, ніби він лише в Росії, а не в головах половини українців. Тим часом "галицький" сепаратист десь зник. Можливо, подався на рідний Донбас утілювати свою мрію про відокремлення Галичини. Для цього потрібно лише визволити Новоросію, взяти Київ і дійти до Збруча.
Боюсь, однак, що ані одній мрії, ані другій не судилося збутися. Бо між Донбасом і Галичиною є достатньо соборників, які цього не допустять, — на свою ж таки голову. А головне, є ще й великий прихильник соборності у Кремлі, котрий докладе всіх зусиль для збереження нашої територіальної цілісності під егідою якого-небудь новоспеченого януковича або "генерала" Корсуня у ролі місцевого Рамзана Кадирова.
2 
1
Коментарі
1