Ми з родиною потрапили до Америки в середині 1990-х, коли синові було 6 років. Він практично зовсім не знав англійської, але зразу пішов до школи. І вже через кілька днів запитав мене:

— Тату, а що таке "дондуїт"?

Я не знав, але мама — на те й мама, аби зразу все зрозуміти.

— Хто тобі це казав?! — запитала грізно.

— Місіс Гамфрі, — сказав малий. Тобто — вчителька.

— "Don"t do it" означає "не роби цього".

Я завітав до школи, і місіс Гамфрі пояснила мені, що хлопчик — гіперактивний, і що варто давати йому якісь відповідні пігулки. Американці шалено люблять усілякі пігулки. Але шкільний психолог сказав, що це в нього просто адаптаційний синдром: він хоче спілкуватися з дітьми, але не може, і тому штурхається, відбирає крейони і, взагалі, привертає до себе як може увагу.

Досить швидко, однак, він опанував мову і його гіперактивність помітно зменшилася — без жодних пігулок.

Кримські депутати обпісювали готельні вазони

Зате відтоді ми часто з дружиною згадуємо той епізод, аби краще зрозуміти поведінку різних людей у різних, більш-менш подібних, ситуаціях. Наприклад — п"яний дебош якого-небудь українського міністра в німецькому аеропорту. Або — "художества" кримських депутатів років 10 тому в Брюсселі, де вони обпісювали готельні вазони.

А що їм, бідакам, іще робити в Європі з єдиною мовою, яку вони за життя сяк-так вивчили, та й ту переважно в матірному варіанті? І де ж його взяти на кожного з них добродушну місіс Гамфрі, яка би щоразу пояснювала б дорослим дядям: "Донт ду іт!"? Може, пігулками їх нагодувати, абощо?

×