Серед сумних інтернет-повідомлень із Грузії про ґвалти, розбої та мародерства розперезаної російської вояччини я натрапив раптом на забавне відео, зняте мобілкою одним солдатом. Ребятушкі трощать комп"ютери в казармі грузинських військ. Один із них чи то заздрісно, чи обурено каже: "Во, бля, живут!..". На що другий із подібними змішаними емоціями вигукує: "Смотри, туфли, бля!"
Це живо мені нагадало бабусину розповідь про "перших совєтів" — "перші", на думку західняків, були значно кращі, бо не протрималися й двох років. Отож бабуся часто й охоче згадувала, як братішкі зі сходу оторопіло стояли перед їхньою сільською хатою в околицях Луцька, позираючи на свіжопокритий цинковою бляхою дах, і примовляли один до одного: "Смотри, Вась, дом под серебром! Как больница!"
Бабуся моя, однак, була справжньою інтернаціоналісткою, і тому ніколи не втомлювалася повторювати, що "руські", як і всі інші люди, бувають різними. Одні з них і справді могли забрати все збіжжя, а залишки зіпсувати товченим склом. Другі, натомість, охоче міняли за самогон бензин, цвяхи та інші потрібні в господарстві речі. Особливо бабуся вдячно згадувала якогось Трошкіна, начальника станції, котрий за півкабанця оформив діда до себе буцімто залізничником і звільнив його тим самим від мобілізації до Красної армії.
Трошкін за півкабанця оформив діда залізничником
З усіх тих розповідей ще в дитинстві я зробив простий висновок. Росіяни — чудові люди, особливо коли поодинці, без танків та автоматів Калашникова, без "всемирной отзывчивости" й "особой православной духовности", без манічки на тему "великой страны" і потреби піднімати її "з колін", замість того, щоб просто виволокти із багнюки та добре вимити.
5 
1
Коментарі
144