Я заздрю дружині, яка з юних літ педантично складає всілякі списочки: що зробити сьогодні, a що за тиждень, що купити, кому зателефонувати і які речі покласти до валізи. Мені ніколи не вдавалося так досконало організувати свій часопростір, хоч я й не раз пробував.
Припускаю, тут річ не лише в педантизмі. Я належу, напевно, до тої породи людей, що опираються підсвідомо тискові біологічного часу і відчайдушно намагаються обходитися без окулярів, хоча очі вже недобачають, без ціпка, хоча ноги вже заплітаються, і, зрештою, без віагри, хоча й на цьому терені рано чи пізно виникають неминучі проблеми.
Ведення списків і планів — це своєрідна капітуляція перед часом, визнання безсилля своєї пам"яті перед значно сильнішим суперником — забуттям. Якось я наблизився впритул до такої капітуляції: в одній установі безуспішно намагався згадати ім"я співробітниці, з якою напередодні ми узгодили всі документи.
— Нова співробітниця, — бубонів я. — Молода гарна дівчина… Із прізвищем на "Ш"...
Списочки не допомагають моїй дружині
В установі, однак, ані нових, ані старих співробітниць із таким прізвищем не було.
Я кляв свою звичку покладатися на хиріючу пам"ять, присягався від сьогодні почати все записувати, і раптом мене осяяло: я згадав прізвище тої співробітниці.
— Мішеніна! — радісно вигукнув я.
— Авжеж, на "Ш", — весело погодилися її колеги.
Отож за складання списочків я так досі й не взявся. Хоча, правду кажучи, крім усіх своїх суто психологічних виправдань, я маю ще й цілком житейське: докладні списочки не надто допомагають моїй дружині, і вона забуває й переплутує різні речі навіть частіше за мене.
1 
1
Коментарі
7