Їдучи якось поїздом із Будапешта до Белграда, я мимохіть прислухався до розмови сусідів. Один із них був болгарином, другий — сербом. Кожен розмовляв своєю мовою, допомагаючи задля більшої зрозумілості енергійними жестами, завдяки чому і я міг їх розуміти. Болгарин вважав себе фахівцем зі Сходу — він розказував своєму сусідові про Москву і Санкт-Петербург, Новосибірськ і Новоросійськ і, здається, про Лєніножопінськ чи Мухосранськ, про тамтешні химерні звичаї, а головне — про жахливу корупцію.
— Вона ще більша, ніж у нас! — патетично стверджував він, на що серб лише недовірливо хитав головою.
— І ніякої демократії, — не вгавав болгарин. — Путін у них як цар. Хоча це ще нічого. От у Білорусі — там є такий диктатор, називається? — болгарин на мить завагався, — Шевченко!.. Так от, він навіть заборонив слово "президент"! Тобто президент у країні лише один. А всі інші — чи президент клубу, чи президент компанії — не мають права так називатися!
— Якийсь божевільний! — скрушно зітхнув серб.
Шевченко навіть заборонив слово "президент"
Я далі не слухав. Я уявив собі бідолашного серба, котрий, можливо, одного дня завітає до Києва і побачить там перед університетом пам"ятник Шевченкові. А тоді ще чого доброго побачить подібні пам"ятники по всій Україні. І зрозуміє, що зрозуміти цих українців — навіть православним побратимам-сербам — неможливо. Ну хай би ставили пам"ятники власним диктаторам. Але ж не сусіднім!
Може, хтось і пояснить йому, що Шевченко — не чужоземний диктатор, а таки наш власний поет. Але ж і чужоземних диктаторів в Україні — як пташиного посліду. Самого лиш Лєніна по всій Хохландії — видимо-невидимо.
"Якісь божевільні!" — зітхне серб. І матиме рацію.
1 
1
Коментарі
3