У Мостиськах на станції я розбалакався з чоловіком, що віз із Перемишля морожене м"ясо. За совєтів він працював інженером, а на початку 1990-х увійшов разом з усією українською економікою в глибоку кризу, з якої так і не вийшов. Чоловік лаяв місцеву владу і київську, "помаранчевих" і "блакитних", прикордонників, митників і, звісно, податківців. Надто вже наочно він уособлював аксіому: криза — не так стан кишень, як стан душі.

Це моє відчуття досить швидко підтвердилося — щойно я рушив був до каси купувати квиток.

— Та ти що! — загорлав чоловік. — Тут ніхто квитків не купує! Дві гривні контролерові — і все.

Я підступив до каси і пересвідчився, що квитків тут справді ніхто не купує. За кілька хвилин до відходу поїзда касу й не думали відчиняти.

Міністри крадуть по кілька мільйонів

— Тому в нас і країна така, — сказав я чоловікові, який тріумфально спостерігав капітуляцію мого інтеліґентського ідеалізму перед колективним здоровим глуздом. — Міністри крадуть по кілька мільйонів, прості люди — по кілька гривень. Той самий народ, однак, — плоть від плоті.

Чоловік нічого не відповів — видно, образився. Він-бо й справді хотів як краще. А я, каюся, не сказав йому, що запозичив свою тираду від знайомої американки. Свого часу, догледівши, як моя мала відліплює від конвертів непроштемпельовані марки, вона запитала: "Ти їх колекціонуєш?" — "Ні, — простодушно відказала дівчинка, — як їх наклею на конверт ще раз". — "Тому у вас і країна така, що всі наклеюють удруге непроштемпельовані марки", — сказала американка.

Добре, що вона ніколи не була в Україні і не бачила всього іншого.

×