Днями я отримав електронного листа від американського колеги. Він повідомляв, що лікарі діагнозували в нього рак і тому протягом найближчих чотирьох тижнів має пройти курс хемі- та радіотерапії. Лист призначався не лише мені, а й всім знайомим. Тож відповідати на нього я не мусив, а коли б і мусив, то, щиро кажучи, не знаю, що б відповів.
Kолега, однак, повідомляв далі, що хоч і не зможе через інтенсивні обстеження взяти участі в найближчому засіданні кафедри, проте всі заняття проводитиме за розкладом, бо лікарі радять не змінювати звичного трибу життя. А головне — він інформував нас, що восени мусить, на жаль, покинути кафедру, бо отримав пропозицію очолити дослідницький центр в Арізоні. Проект, писав він, надзвичайно складний, але цікавий, і він дуже розраховує на наші поради в творенні нової інституції. А також — що ми зможемо відвідувати одне одного, бо низькобюджетнi авіалінії пропонують дешеві квитки, а природа в Арізоні — просто фантастична.
Не знаю, як би я сам повівся в такій ситуації
Не знаю, як би я сам повівся в такій ситуації. Швидше за все, теж проводив би заняття і не змінював звичного трибу життя. Проте навряд чи розпочинав би якісь нові проекти — дай Бог, дати лад зі старими. Не знаю, чи за оптимізмом мого колеґи стоїть міцна і небезпідставна віра у західну медицину, а чи — ширше — національна культура, яка змалку привчає американців до того, що за всіх обставин вистава мусить тривати. Можна вбачати в цьому дитячий інфантилізм, а можна — старечу мудрість.
Я таки відповів колезі — дуже коротко: "До зустрічі в Арізоні, Майку. Хай щастить".
1 
1
Коментарі
2