Ми проходимо з донькою повз церкву й раптом її окликає з паперті знайомий бомж. Чи, як тепер кажуть, безхатченко.

— Жанна, прівєт! — весело вигукує він і махає рукою в дірявій в'язаній рукавиці.

Років десять тому студенткою вона разом із кількома друзями підгодовувала бездомних бутербродами з чаєм. У них це називалося соціальною роботою. Бездомні чомусь прозвали її Жанною д'Арк. Чудернацьке слово "д'Арк" забулося, натомість Жанна залишилася, — саме під цим прізвиськом її й досі, виявляється, пам'ятають.

Міша був тоді підлітком. Виростав, із його слів, у притулку. Потім навчався нібито у профтехучилищі — на пасічника. Втік після того, як бджоли його покусали. Каже, що ледь не помер — таку мав на них алергію.

Попри плинність усіх деталей, бджоли й дитбудинок у його оповідях залишалися незмінними. Схоже, Міша й сам вірив у цю історію.

— Класний день! — посміхається він і показує жмут гривень із пластикової коробки. — Даже хтось долара вкинув!

Донька скромно докидає йому двадцятку.

— Спасібо, Жанна! — він перепаковує вміст коробки за пазуху. — Я оце трохи побуду ще в Києві, поки празники кончаться. А тоді подамся на юг. Цей тиждень, кажуть, буде тепло, тільки дощ обіщають — зі снігом. Але потім начнуться морози — до двадцяти, тіпа, градусів.

— І куди ж ти поїдеш? — питає донька.

— Конєшно, в Крим! Там класно!

— Так туди ж нічого не їде. Там тепер Росія.

— От блін! — каже Міша. — Шо — насовсєм?

Із політикою, бачу, він обізнаний значно гірше, ніж із прогнозом погоди. Воно й зрозуміло — погода має для нього життєво важливе значення, а політика — п'яте через десяте.

Та я, схоже, недооцінив його політичної ерудиції.

— От х..ло! — вигукує Міша.

Здається, він має алергію не лише до бджіл.

×