Понеділок, 18 серпня 2008 16:25
Микола Рябчук
Микола Рябчук
Микола Рябчук

Акцент

 

Дорогою до редакції я заходжу іноді на базар прикупити сушених фруктів. Грузин Сосо впізнає мене й переходить на українську. Він знає кілька десятків слів, які відчутно калічить, — але старається. Бо знає, що річ не в бездоганній вимові й не в багатстві словника. Кільканадцять слів на кшталт "дякую" чи "будь ласка" можна вивчити будь-якою мовою, була б охота.

Він знає, що це вияв ввічливості до співрозмовника. Тим більш — до клієнта. Я помітив, що ця прикмета найбільш притаманна стародавнім народам — євреям, вірменам, китайцям — представникам глибоких трaдицій і багатих цивілізацій. А найменш вона притаманна совкам, їхнім дітям та онукам. Виднo, й у них ця риса передається генетично.

Якось на початку нашого знайомства я напівжартома сказав йому:

— Овва! Тут, на відміну від вас, деякі люди живуть десятиліттями, а не вміють зліпити й двох слів по-українськи!

Сосо лише посміхнувся:

— Це вани тильки так кажут!..

Звичайно, мудрий Сосо мав рацію. Але чому вони так кажуть? Чому вдають із себе не тих, ким є насправді, — навіть на шкоду власному бізнесу? Адже я вдруге не піду ні до банку, ні до ресторану, ні до "крутого" (нібито) магазину, де працюють хами. Де не розуміють, що у справді двомовній країні мову спілкування вибирає клієнт, а не обслуга.

Они думают, что они белые

Недавно я поділився із Сосо цими міркуваннями. Він відповів як завжди просто й весело:

— Они думают, что они белые. А белым облом разговаривать с неграми на их языке!..

Я вдячно глянув на свого грузинського побратима. У нас обох справді дуже смуглява шкіра. У нього — на обличчі, в мене — у моїй мові.

Але ми принаймні не вдаємо із себе майклів джексонів.

Зараз ви читаєте новину «Акцент». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

46

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода