Як я став дідом

 

Якось у Львові я зустрів колишню дружину, котра, холодно привітавшись, запитала мене грізним голосом:

— Ти знаєш, що твоя донька живе в Києві з хлопцем?

— Знаю, — простодушно відповів я. — Гарний, по-моєму, хлопець.

— Ти!.. — якусь мить вона не могла знайти слів від обурення. А тоді висловила все, що про мене думає. А заразом — і про "мою" доньку. Хоча насправді донька була також і її. Слово "твоя" лише риторично підкреслювало мій гаданий негативний вплив та міру несхвалення гіпотетичних наслідків цього впливу.

Я порадив їй розписатися у загсі

Я ніколи не намагався впливати на своїх дітей. Може, тому, що справді занадто ледачий чи, як вважає моя колишня дружина, байдужий, бездушний і безсердечний. А може, тому, що давно десь вичитав, що на дітей набагато більше впливає побачене, а не почуте. Поведінка дорослих куди важливіша для них за отримані мудрі поради. Кожен із нас пам"ятає свою реакцію на батьківські повчання. Але кожен чомусь гадає, що наші власні діти повинні сприймати поради й повчання своїх батьків цілком інакше.

Та все ж, повернувшись до Києва, я вирішив хоч у чомусь вплинути на доньку позитивно. І порадив їй принагідно розписатися у загсі, аби не нервувати матусю. Що вона, на мій подив, невдовзі й зробила.

А недавно народила мені онуку Устину. І тепер, коли я тримаю на руках цього чотирикілограмового зайця, то думаю, що жінки таки іноді мають рацію. Власне, вони її мають майже завжди.

Може, тому наш пришелепуватий світ усе ще існує.

×