Ексклюзиви
Понеділок, 16 лютого 2009 16:58
Микола Рябчук
Микола Рябчук
Микола Рябчук

Як я став дідом

 

Якось у Львові я зустрів колишню дружину, котра, холодно привітавшись, запитала мене грізним голосом:

— Ти знаєш, що твоя донька живе в Києві з хлопцем?

— Знаю, — простодушно відповів я. — Гарний, по-моєму, хлопець.

— Ти!.. — якусь мить вона не могла знайти слів від обурення. А тоді висловила все, що про мене думає. А заразом — і про "мою" доньку. Хоча насправді донька була також і її. Слово "твоя" лише риторично підкреслювало мій гаданий негативний вплив та міру несхвалення гіпотетичних наслідків цього впливу.

Я порадив їй розписатися у загсі

Я ніколи не намагався впливати на своїх дітей. Може, тому, що справді занадто ледачий чи, як вважає моя колишня дружина, байдужий, бездушний і безсердечний. А може, тому, що давно десь вичитав, що на дітей набагато більше впливає побачене, а не почуте. Поведінка дорослих куди важливіша для них за отримані мудрі поради. Кожен із нас пам"ятає свою реакцію на батьківські повчання. Але кожен чомусь гадає, що наші власні діти повинні сприймати поради й повчання своїх батьків цілком інакше.

Та все ж, повернувшись до Києва, я вирішив хоч у чомусь вплинути на доньку позитивно. І порадив їй принагідно розписатися у загсі, аби не нервувати матусю. Що вона, на мій подив, невдовзі й зробила.

А недавно народила мені онуку Устину. І тепер, коли я тримаю на руках цього чотирикілограмового зайця, то думаю, що жінки таки іноді мають рацію. Власне, вони її мають майже завжди.

Може, тому наш пришелепуватий світ усе ще існує.

Зараз ви читаєте новину «Як я став дідом». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

12

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода