Від початку повномасштабної війни громадська організація "Будуємо Україну разом" (БУР) допомагає відбудовувати невеликі міста й села, що постраждали внаслідок російської агресії. Організовують будівничі волонтерські табори, обʼєднуючи молодь з різних куточків держави.
У 2022 році БУР побував на Київщині, Чернігівщині, Івано-Франківщині, Миколаївщині тощо. Під час заїздів відновлювали школи, гуртожитки, державні заклади, приватні будинки, а також облаштовували місця проживання для внутрішньо переміщених осіб.
Свою діяльність організація започаткувала у 2014 році. Рух виник як реакція на воєнні дії на сході України. Тоді засновник БУР Юрко Дідула разом із друзями вирушив у Краматорськ, де волонтери допомагали відновлювати квартири, постраждалі від обстрілів.
До 24 лютого волонтери встигли побувати в 85 українських містах. З 2019 року БУР створив сім осередків, де займаються менторством, соціалізацією й освітою української молоді.
У кінці 2022 року БУР організував табір у Макарові для відбудови гуртожитку медичного коледжу. Під час окупації будівля постраждала від російських обстрілів.
Кореспондентка Gazeta.ua поїхала у Макарів і провела день у таборі з волонтерами.
ОНОВЛЕНИЙ МАКАРІВ
Від Києва до Макарова їхати близько 40 хв. маршруткою. Транспорт до селища ходить тричі на годину. Квиток вартує 80 грн, що майже вдвічі більше, ніж рік тому.
Бус зупиняється у центрі селища, де ще в березні 2022-го точились запеклі бої. Тоді все навколо було зруйноване російськими снарядами - магазини і аптеки буквально "потопали" в копоті після пожеж. Нині ж уся забудова відновлена до невпізнаваності та виблискує білими фасадами.
На парковці біля алеї понад центральною вулицею - багато автівок. Людей в Макарові теж чимало. Вирує настільки мирне життя, що подекуди здається, ніби страшних подій селище і не переживало.
Волонтери БУР розмістилися у медичному коледжі. Навчальний заклад стоїть відразу за 1-ю школою, на паркані якої вивіска: "Пункт незламності".
Будівлю коледжу звели ще до Другої світової війни. У свій час у приміщеннях базувався штаб КГБ, кажуть місцеві. Зараз цегляна двоповерхова споруда відновлена після російської окупації - вставлені вікна, полагоджений дах та побілений фасад.
Темне коридорне приміщення з деревʼяною підлогою "бурівці" прикрасили саморобними плакатами, розмальованими кольоровими фломастерами. Тут панує тиша та затишок, тепле повітря кружляє кабінетами і наганяє сонливість.
З-за білих дверей зненацька виринає дівчина у водонепроникній білій куртці та помаранчевих флісових штанах. Це - 19-річна Анастасія Ягущина, адміністраторка табору. Її яскраві карі очі виділяються на засмаглому округлому обличчі. Одразу пропонує провести екскурсію.
- Тут ми їмо всі разом, - проводить у вузьку кімнату, заставлену меблями.
У центрі кухні стоїть довгий деревʼяний стіл зі стільцями, на якому розкладені плакати та папери. За ним сидить статний молодий чоловік у блакитній футболці, зі скуйовдженим темним волоссям та борідкою. У руках тримає ножиці, якими вирізає сердечка для розважального заходу ввечері.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Приходили з наєздами! Людей насильно виселяли" – хто і як живе по сусідству з елітним будинком "слуги" Халімона
Заходимо в наступну кімнату - одне біля одного розташовані одноповерхові ліжка, застелені ковдрами й пледами. На стінах поруч висять гірлянди у вигляді ламп та фотографії. Волонтери прикрашають житло власними речами, щоб створити домашній затишок. Підвіконня заставлені, а на бильцях ліжок можна помітити мʼякі іграшки.
Раніше тут проводили навчання для студентів. Зараз усі приміщення на першому поверсі займають кімнати та кабінети БУР.
- Це Аня - наша кемплідерка, - знайомить дорогою з командою Настя і продовжує розповідь. - Живемо, облаштовуємо собі побут. Осьо люди вже комбучу собі десь надибали. У Макарові ми вже були багато, приїхали вперше ще в червні. Робили частину ДСНС, вона вигоріла, був прильот. Ці прекрасні мужчини з ДСНС плакали на закритті (табору. - Gazeta.ua), казали, які вони вдячні, які вони щасливі. Потім ми приїхали ще раз - робити гуртожиток.
СПЕЦІАЛЬНА АНКЕТА
У цьому заїзді беруть участь 27 людей разом із командою. Він особливий, бо цього тижня запросили таборові команди - адміністраторів, майстрів, кемплідерів та тих, хто вже давно в БУР.
- Це у нас Фідель, - гладить рудого кота Настя. Улюбленець лащиться і треться об ноги дівчини, а потім лягає на підлогу, мов просячи, щоб його погладили. - Це однієї волонтерки, вона возить його з собою на табори.
Заходимо у кімнату з назвою "Тусічна". Тут проводять різні заходи, грають в ігри та обговорюють життя в таборі. На підлозі посеред кімнати лежать ватмани, гірлянди, олівці та фломастери - усе нагадує творчу майстерню.
Готує для табору родина місцевих підприємців, домашню їжу привозять тричі на день. Страви бувають на різний смак, до уваги беруть уподобання кожного.
Щоб потрапити у команду волонтерів, потрібно заповнити спеціальну анкету і подати заявку. На одній локації працюють кілька заїздів, які змінюються щотижня.
Руйнуємо стіни між людьми
- Люди тут є різні - є майстри й майстри-pro. Останні контролюють організаційні моменти, переважно з освітою або з відповідним досвідом. Майстрів у нас дуже багато. З них більший відсоток не працювали будівельниками. Будувати хати в БУР - не головна місія. У нас є гасло: "Руйнуємо стіни між людьми, будуємо стіни будинків". Тому є культурно-освітня програма, їздимо на екскурсії, щоб люди спілкувалися між собою.
Анастасія працює в офісі БУР більше року, вперше приїхала на заїзд у ролі адміністраторки. Прийшла за місяць до повномасштабного вторгнення.
- Були великі плани, а потім з 24 лютого три тижні займалися гуманітаркою, пошуком і закупівлею броніків, - розповідає дорогою до гуртожитку коледжу Ягущина. - На перший час трохи перекваліфікувалися. Уже в березні-квітні продовжили нашу основну діяльність - поїхали в Дрогобич, бо нас запросили перебудовувати гуртожиток університету під гуртожиток для внутрішньо переміщених осіб.
У 2022 році більшість обʼєктів, на яких працювали "бурівці", були зруйновані внаслідок російських обстрілів. Однак у цей час також допомагали й молодіжним центрам.
ЩЕМЛИВА ІСТОРІЯ
Гуртожиток знаходиться за 5-7 хв пішки від навчального закладу. Стоїть поміж приватних будинків за низьким залізним парканом, пофарбованим у різні кольори. Перед будівлею є дитячий майданчик з гойдалками, альтанкою та лавками. На ганку біля дверей крейдою написані чоловічі та жіночі імена - волонтери з попередніх заїздів залишили тут згадку про себе.
- Ми працювали в ньому вже шість заїздів, - згадує Настя і проводить всередину. - Робили ремонт на другому поверсі. Там в даху зламалась опора і вода затікала всередину. Заступниця директора, пані Світлана, каже: "Я прийшла туди десь в квітні, а там така пліснява "гарна"! Я такої ніколи не бачила - помаранчева і по всіх стінах".
У темному приміщенні на дивані відпочивають працівники офісу, стирають з обличчя ремонтний пил і слухають нараду. На зелені стіни спираються балки й дошки, трохи далі видно захаращений коридор, заставлений інструментами, старими ліжками й вікнами.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Повезло, що із сином Данілова у теніс гуляв. Мене взяли" – про що у гігантських чергах біля шпиталю говорять бійці ЗСУ
На першому поверсі ремонтують три кімнати, вбиральню і кухню. Другий уже майже готовий - стіни пофарбовані у світлий колір, стоять білі пластикові вікна. Деревʼяну підлогу замінять новою з ОСБ-плит, просочених олифою.
У кімнаті в кінці коридору перед вбиральнею чути гучний спів, що котиться луною пустими приміщеннями. Волонтери на козлах шпаклюють стелю і підспівують треки, що лунають з портативної колонки.
Робота кипить - з різних кімнат доносяться звуки робочих інструментів, болгарок, дрелі. Дрібний пил кружляє на сонці і осідає на одяг, меблі, підлогу. Працюють волонтери у білих комбінезонах та шапках, прикриваючи усі частини тіла.
За вісім років з 2014-го БУР закрив вже сто локацій - останню у Вознесенську Миколаївської області. Працювати довелося під обстрілами.
- Ми робили там дахи, - додає адміністраторка. - Їх знову розбомбили…
У 2014 році після деокупації Краматорська, Юрій Дідула ще з кількома засновниками БУР вирішили допомагати людям на звільненій території.
- Вони були у Львові. У Католицькому університеті робили "Великдень разом", де обʼєднували людей зі сходу і заходу. Де показували, що ми всі однакові - не "східняки" і "бандерівці", а всі дуже класні. Тому коли деокупували Краматорськ, вирішили також цим займатися. Приїхали, заходили у підʼїзди і пропонували допомогу. Зробили тоді до 20 квартир за півроку.
Тоді у Краматорську заснували перший "бурівський" молодіжний центр, який називався "Вільна хата".
- У Краматорську вони побачили, що дітям і молоді немає, чим займатися. Ходять собі щось тиняються - і немає, де творити спільноту. Юрко з командою вирішили зробити цей простір. Це реально була вільна хата, куди вони заїхали й жили, її надали їм на якихось умовах. Це був другий молодіжний простір в Україні. З того часу почали робити табори. Формат - пів дня будуємо, пів дня спілкуємося.
Анастасія починала свій шлях у БУР як волонтерка.
Бачили російський прапор і тикали всякі непристойності в його бік
- Я памʼятаю свій перший табір на Луганщині, у селі Новобіла, що за пʼять кілометрів від російського кордону. Ми виходили на горбик, дивились в бінокль, бачили російський прапор і тикали всякі непристойності в його бік. Я їхала, і в мене були стереотипи, що там буде все проросійське, будуть говорити російською. Я приїхала, а там всі розмовляють українською. Це для мене було найбільшим шоком.
До табору беруть людей віком від 14 років. Найстаршою таборянкою була 72-річна жінка з Харкова.
У 2022 році БУР відвідав деокуповані села й міста на Київщині, Чернігівщині.
- У Чернігівській області ми працювали у Лукашівці, Іванівці, Новоселівці - дуже зруйновані села. Там важко людям. У Лукашівці ще з однією організацією зводили три хати з нуля. Одну із них ще допрацьовуємо, щоб пані Наталя з дітьми мала, де жити.
Отримати допомогу від БУР можуть усі, хто цього потребує. Варто тільки заповнити заявку на сайті.
- Мені дуже щемка історія пані Наталі, - продовжує Анастасія. - У них велика сімʼя, і за кілька днів до окупації до них приїхав син чи то зять, який служить в ЗСУ. Він не встиг виїхати, як зайшли російські війська. Родина закопувала його форму, щоб не знайшли, документи. Незадовго до цього народилася у них маленька дитина, яка теж сиділа в окупації. І пані Наталя - золота жінка. О котрій годині б не подзвонили, завжди візьме слухавку: "Я всіх прийму, всіх нагодую, поселю". Хоча сама живе в сусідів.
УРАГАНИ І ГРАДИ
Усередині гуртожитку з кімнати в кімнату ходить майстер Святослав Терновський. Працює в робочому одязі - чорних трикотажних штанах і футболці з написом "Харків" на лівому плечі. 27-річний чоловік родом з першої столиці України та і зараз проживає у місті. Хоча переважно весь час проводить у таборі.
- 2018-го поїхав перший раз на табір в Олександрію, як волонтер, - згадує Свят і сідає на мішки з цементом. - Там було чотири локації - галерея в центрі міста і три родини, здебільшого багатодітні. Зараз трошки інша специфіка - допомога ВПО, шелтери, гуртожитки, зруйновані обʼєкти.
У 2019 році Свят, як називають його колеги-волонтери, доєднався до осередку БУР в Харкові. Мені бракувало спілкування, а ще хотів долучитися до корисної справи, зізнається.
- Я працював архітектором, що допомогло в роботі на будівництві. Можу порахувати, що потрібно закупити, скласти кошторис, - пояснює. - Втратив роботу після 24 лютого. Приїхав в офіс о 09:00, а він уже закритий. Мені зателефонували аж місяці через чотири, бо у них були контракти про виконання робіт, які треба було зробити. Та я вже займався волонтерством. Два місяці допомагав у Харкові, а у квітні поїхав на табір у Дрогобичі.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Почали стріляти. Один впав на коліно – "паф, паф!" – як у Харкові митці творять шедеври і ганяють ворожі ДРГ
У червні Святослав приїхав у Макарів відновлювати зруйновану частину ДСНС. Вирушав працювати без страху, згадує.
- Якщо порівняти Харків та Макарів, то тут уже було набагато спокійніше. Тут не відбувалися бойові дії. А обстріли подібні були й у моєму місті, - веде далі. - Я на собі відчув все, коли на мікрорайон 27 лютого прилетів "Ураган" - повибивало вікна, щитки. Найбільш гарячі місяці навколо Харкова я пережив. Тому було легше сюди їхати, бо вже розумів, що мене чекає. Ми жили в школі, а там тоді ще світло було тільки в одній кімнаті, вікна розбиті, каналізація й водопостачання не працювали. Але зараз уже вона відновлена.
За місяць уже майже всі макарівчани знали про волонтерів. При зустрічі віталися і дякували за допомогу.
Установлюють розтяжки просто в дитячих садочках
Свят часто розмовляв із рятувальниками, коли відбудовували їхню частину. Чоловіки розповідали, як працювали під час бойових дій.
- Бачили на власні очі, як наші козаки наводять вогонь по окупантах. Найбільше вразило, наскільки вони вмотивовані, дисципліновані. Це унікальна локація була і ми міцно взаємодіяли. Навіть разом їхали на фурі в магазин і вирішували, які шпалери, ламінат будемо купувати, - говорить волонтер. - Розповідали нам (рятувальники. - Gazeta.ua), що багато ловушок росіяни ставили. Вони ведуть війну з таким підлим характером, що установлюють розтяжки просто в дитячих садочках. Іграшки знаходили замінованими.
Згадуючи початок повномасштабної війни Святослав зізнається, що перші вибухи почув вже о 05:00 24 лютого.
- Уже 23 числа відчув, що буде наступ. Якраз їздив у Полтаву і дорогою бачив нашу колону С-300. Уже ввечері відбувалося пересування техніки. 24 лютого зрозумів, що це все ж таки сталося, але не було усвідомлення масштабів. Не думав, що посунуть з багатьох рубежів. Але уже 25 лютого на околицях міста побачив спалену ворожу техніку.
Найбільш жорстокі обстріли Харкова почалися 26-27 лютого. Тоді росіяни били артилерією по декількох районах. "Урагани" і "Гради" накривають великі площі, пояснює Свят.
- Будинки цілі, але весь район взимку залишається без світла, а газ, електрика - перебиті. По 20 тисяч людей з міста виїжджало за день. Я прийняв рішення, що треба залишатися і допомагати. Бачив нашу територіальну оборону - звичайні хлопці, які ніколи не тримали зброю в руках. Але найстрашніше було, коли почала літати авіація. Два літаки кружляли по три рази на день в один і той же час. Ти вже їх чекаєш, бо їх не можуть збити… Від авіаційних бомб руйнувалися фасади, складалися повністю будинки. На тебе дуже швидко летить літак, скидає бомбу, а потім другий - і ти розумієш, що може статися. Вони бомбили вишку, щоб вирубити телебачення, але точно не могли попасти - і бомба летіла в будинок.
В укриття Терновський разом із сусідами біг вже тоді, коли чули вибухи. Повітряна тривога спрацьовувала лише після перших обстрілів, бо з Бєлгорода авіація швидко діставалася міста.
Вони бомбили вишку
- Важко було спускатися в укриття з людьми, які налякані. Доводилось заспокоювати їх, щоб не було паніки. Разом з іншими волонтерами допомагали доставляти їжу, ліки.
Мікрорайон Святослава, Павлове Поле, росіяни кілька разів обстрілювали касетними снарядами. Від потужної вибухової хвилі у квартирі повилітали всі вікна.
- Я собі не міняв їх, бо може прилетіти ще. Були деревʼяні вікна, які навіть не тріснули - а просто на друзки дрібні розлетілися. Я живу на першому поверсі, близько до підвалу. Людям хочеться в туалет, зігрітися, поїсти. Тому зробив в квартирі маленький пункт незламності - туалет, кухня. Забив піском вікно і ми з сусідами там готували їжу перший місяць, пили чай. А інші вікна закрив пінополістиролом, щоб тепліше стало, - каже Терновський і встає з мішків, розправляючи плечі.
Зараз Святослав вже не боїться повторного наступу, адже впевнений, що місто добре обороняють. Навіть від авіанальотів.
- Там уже такі три лінії оборони! - високо піднімає голову майстер і задоволено всміхається. - У них немає шансів і ресурсів таких, щоб знову оточити Харків. Вони не змогли тоді - не зможуть і зараз.
ЛЮДИ ДОПОМАГАЮТЬ
До гуртожитку на білій автівці статний бородань підвозить обід. Із заднього сидіння дістає чавунні каструлі та сковорідки, замотані у плівку та рушники - щоб не охолола їжа.
Настя поспішає забрати страви й заносить всередину в одну із кімнат, що ще не встигли відремонтувати. У невеликому приміщенні стоять три старих залізних ліжка, покриті затертими матрацами та ковдрами. У кутку - деревʼяний лакований стіл з полицями, що зняли зі стін. Волонтери дістають з рюкзаків пластиковий посуд і стають у чергу за стравами, які щойно поставили на стіл.
Сьогодні на обід - картопляне пюре, прикрашене зеленню, котлети зі свинини, тушкована біла риба під овочами та салат з капусти.
Таборяни по черзі насипають страви в тарілки і всідаються на ліжка та стільці у куцій кімнаті.
- А котлети з курятини чи зі свинини? - питається дівчина, знімаючи до поясу білий комбінезон.
- З мʼяса! - жартує хлопець на стільці під вікном і гучний сміх котиться кімнатою.
Враз на другому поверсі хтось починає совати меблі, тупий звук різким ревом долітає до обідньої.
- Що це? - питається дівчина зі строкатою хустинкою, завʼязаною на чолі. Пригинає голову до плечей і піднімає очі на звук догори.
28-річний Влад Стефанишин у білому захисному костюмі йде оглядати виконані роботи. Щойно робив відкоси на вікнах. Знімає білу шапочку і поправляє скуйовджене русяве волосся. На другому поверсі знаходимо тиху кімнату у кутку, де на підлозі розклали ремонтні матеріали. Чоловік спирається на мішки з цементом. У БУР потрапив 2019 року. До цього працював будівельником, розповідає.
- У мене є друг Володя, він зараз у Збройних силах. Ще у 2017 році він якось пропав на місяці два, не зʼявлявся на роботі, - згадує Влад і дивиться великими карими очима у вікно. - А потім якось каже мені: "Слухай, я знайшов таку класну двіжуху, тобі тут понравиться - сто відсотків. У мене є 15 волонтерів, роблять, що я скажу. Я тут як майстер, ми на будівництві". А я йому сказав: " Вовка, ти ж електрик - яке будівництво?". Він відповів, що все дізнається і мене підтягне.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Криваві малолітки, закатований антиквар і грузинські кілери: які жахи в 1990-х пережила духовна столиця України
У 2019 році табір приїхав у Чижівку - рідне село Влада на Житомирщині. Відновлювали сквер та фонтан. Після роботи чоловік приходив і допомагав волонтерам на обʼєкті. Згодом по завершенню табору його запросили працювати майстром.
- Близько 25 заїздів вже було, якщо рахувати таборами - десь 15 (табори рахуються локаціями, які ремонтують волонтери. - Gazeta.ua). Після бойових дій відновлювали частину ДСНС в Макарові, школу в Мотижині, - розповідає далі Влад. - Вчора буквально приїхали з Гостомеля, де відновлювали школу початкових класів. Хотів поїхати на схід, але ніяк не виходило. У 2020 році була така можливість, але просто тоді був з іншою командою. Я працював на сімʼях раніше - це допомога людям, які малозабезпечені або з інвалідністю. Було таке, що чоловіку на візочку допомагали або жінці-вдові, яка двох дітей виховує.
Спершу люди, до яких приїжджає БУР, бояться довіряти незнайомцям, зізнається Влад.
Кожного дня обіймали і дякували
- Якісь приїдуть волонтери, щось їм будуть робить. Може, взагалі їх обкрадають, а з якої це радості хтось буде щось безкоштовно робить. Ми все закупили, самі все зробили, а вони нам допомагали. Вже потім сусіди приходили: "Як це так? І нам треба!". Ну, подавайтеся! Усі були задоволені і щасливі. Кожного дня обіймали і дякували, приходимо і працюємо.
У червні Стефанишин у складі табору приїхав у Макарів.
- Приїхав і подивився спершу - моторошно. Думав, як тут люди живуть! - веде далі. - Але звикаєш до цього і бачиш, що треба дуже багато чого зробити. Був місяці чотири у Макарівській ОТГ. У Мотижині нам місцеві були дуже раді. На другий день нам уже поприносили молока домашнього, сливи, огірків, помідор - усе, що в людей росте на городі. Всі хотіли допомогти, пропонували речі випрати, набрати води. Я якось працював на сімʼї. То чоловік кожного ранку ходив збирав ягоди для того, щоб заварювати нам чай.
Під час табору волонтери часто спілкуються з місцевими мешканцями. Найбільше Влада вразила історія родини з Мотижина.
- Розповідали, як виїжджали з окупації. У жіночки сльози течуть, і вона згадує, що вони автівкою проїжджають, а ззаду машину розстріляли. Вони це бачили. Це якраз літо було, а людям треба виговоритись, щоб легше стало.
ЦІННИЙ ДОСВІД
У кімнату починають заносити листи гіпсокартону та шпаклівку. Робітники гучно обговорюють між собою, куди краще покласти матеріали. Із Владом виходимо до сходів. Чоловік спирається дужими стомленими руками на перила з потрісканою зеленою фарбою.
Ранок у таборі починається о 7:00. Після руханки всі збираються на спільній кухні снідати, а о 9:00 вирушають працювати на обʼєкт.
- Сьогодні снідав картошкою, - згадує частування Стефанишин. - Дуже смачно готують. Улюблена страва тут - вареники з картошкою, борщ з пампушками у нас ще готували тут. У Мотижині ми готували самі. Було пропало світло зранку, то чергові, які мали готувати, команду не будили. Зібралися, пішли на стадіон, розпалили ватру - і нажарили всім сирники, зробили смузі - шикарний сніданок на природі. Пили каву зранечку, теж розігріту на ватрі.
Майстри за свою роботу отримують винагороду. Вона не така велика, щоб сказати, що це заробітна плата, зізнається Влад.
- То підтримка, бо ти приділяєш цьому дуже багато свого часу, і нема можливості десь піти працювати. Ми оформлені офіційно, сплачуємо податки, стаж також нараховується. підписуємо договір. Це як громадська організація, то великих грошей не заробиш. Я міг би піти зі своєю бригадою працювати на будові якійсь і отримувати набагато більшу плату, але мусиш чимось жертвувати. Тут можна отримати цінний досвід, набагато цікавіше, - каже наостанок Стефанишин, застібає комбінезон і спускається вниз продовжувати роботу.
ЖАХ НА ВОКЗАЛІ
У гуртожитку вже повністю поміняли дах, переробили усі кімнати й вивели плісняву хімічними речовинами. Встановили нову проводку, бойлери й душові кабіни.
"Бурівці" збираються під гуртожитком і разом повертаються в коледж. Звідти поїдуть приймати душ. Сьогодні працюють скорочений день, бо о 16:00 вирушають на майстер-клас - ліпитимуть глиняний посуд.
До гуртожитку проводжає Кирило Мішура. 21-річний хлопець родом із Краматорська, там після початку повномасштабного вторгнення займався волонтерством у місті.
- Найбільше допомагав тоді, коли був приліт на залізничний вокзал, - згадує чоловік. - Допомагав трупи розбирати, змивати кров, людей збирати по частинах. Я тоді був вдома. Мав виїжджати з двома подругами, але проспав. Почув голосний взрив, але то не вперше, тому не придав значення. Коли вже в новинах побачив, що там відбувається, зібрався - і поїхав.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Наші працюють. "Градом" засівають орків" – як 66-та бригада ЗСУ нищить окупантів на Донеччині
Подруги Кирила опинилися в епіцентрі вибуху. Одна дівчина загинула, друга - залишилася без ноги.
У таборі Мішура знайшов друзів. Найбільше подобається спілкування з новими людьми, зізнається.
- З нами на заїздах бувають іноземці, - розповідає волонтер. - Вони заповнюють міжнаціональну анкету і приїжджають допомагати. Деякі українці за походженням, хтось просто хоче долучитися. Був американець, взяв візу на проживання. Його батьки з України.
За роки існування БУР уже виникли особливі традиції. Найбільше волонтерам подобаються імпровізовані весілля.
- Є моменти, коли це роблять просто для веселощів, а після табору пара разводиться. Буває й так, що під час заїзду складаються серйозні стосунки. Більшість пар і досі разом живуть. Хлопець з дівчиною побралися на таборі, потім він її забрав до себе в Швейцарію. При чому, вони побачились перший раз на таборі, а до цього не були знайомі. Максимум дні чотири до весілля були в стосунках.
В гуртожиток приходимо останні. Більшість вже відправились до модульного містечка. Дівчата у кімнатах збираються на екскурсію, а на кухні кілька людей пʼють каву й їдять страви, що залишились з обіду.
4 
1
Коментарі