"Славу закатували. Викинули у чорному мішку з буквою "V" – із якими звірствами росіян зіткнулися жителі села Демидів

30

25 лютого російські окупанти зайшли у невелике село Демидів за 40 км від Києва. Однак створити у населеному пункті один з плацдармів для подальшого наступу на столицю, загарбникам не вдалося. Бо Збройні сили України згодом підірвали сільський міст та дамбу Київського водосховища.

Велика вода затопила гирло річки Ірпінь та залила околиці Демидова. Наступ росіян був значно загальмований.

Вода із села не сходить і після звільнення Київщини від окупантів. Чимало людей втратили можливість засаджувати городи. Попри це ніхто із людей не жаліється, що військові прийняли таке рішення.

"Це краще, ніж втратити столицю", - говорять місцеві.

Кореспондентка Gazeta.ua побувала у Демидові, поспілкувалась з місцевими жителями про період окупації. Також дізналася, як село відновлюється зараз.

СПАЛЕНИЙ ХРЕСТ

З Києва у Демидів виїжджаємо з волонтером 48-річним Євгеном Будаєвим. У перші дні повномасштабної війни він згуртувався із сусідами і друзями у спільноту волонтерів "Добродії". Розвозять ліки, продукти та все необхідне потерпілим від російської агресії, допомагають військовим.

У Демидові Євген буває щотижня — привозить харчі сім'ям, будинки яких підтопило при підриві дамби. У пріоритеті — родини з малими дітьми, пенсіонери та люди, які вже втратили на війні когось із близьких.

- У перші дні війни взяв бронік і пішов у військомат. Але за станом здоров'я в армію не взяли. Тоді об'єднався з хлопцями й почали помагати людям, які лишилися в Києві, коли його активно бомбардували, - розповідає Євген про себе. - З часом нас знайшли благодійники, допомагали з продуктами, ліками, тактичними речами для військових. Зараз маємо проблеми із паливом. Якби було його більше, то їздили б не тільки по Київщині. Доводиться викручуватись. Мені ще пощастило, бо компанія, в якій працював, досі платить половину зарплати, хоч я повністю віддаюсь волонтерству.

Фото: Василина Копитко

До повномасштабної війни Будаєв говорив виключно російською. Тепер перейшов на українську, каже.

- Пам'ятаю час, коли вважали, що ти людина другого сорту, якщо говориш українською. Або з села приїхав, чи западенець, - розповідає Євген. - Коли почали прилітати ракети, до мене дзвонив двоюрідний брат з Криму і розказував про "русский мир". Я йому пояснюю, що за триста метрів від нас кусок дому вибила ракета. Мама з тьотьою задихаються від того пилу і бруду в бомбосховищі: "Який "русский мир"? Мене так збісила ця розмова, що відмовився від російської.

Поволі виїжджаємо з Києва й приближаємось до Гостомеля — одного з найбільш постраждалих від окупантів містечок поблизу столиці. Обабіч автошляху напівзруйнований пам'ятник Андрію Первозваному із опущеною головою та великим спаленим дерев'яним хрестом. Позаду монументу досі нерозібрані руїни якоїсь будівлі - купи цегли й покручені від вогню листи металу. Метрів за 100 по дорозі, розстріляний і посічений осколками пам'ятник – воїнам, які полягли у Другій світовій війні.

Велика частина дороги до Демидова нагадує про нещодавні бойові дії, які пережила Київщина. По обидва боки траси трапляються повністю зруйновані людські хати і оселі з вибитими вікнами і знесеними дахами. Гнітючу картину розбавляють мальовничі поля з маками та зеленим житом.

ЕВАКУАЦІЯ 15 ТИСЯЧ ЛЮДЕЙ

Після підриву дамби на початку війни, вода з Київського водосховища почала швидко затоплювати околиці Демидова. Людей звідси та з сусідніх сіл необхідно було евакуйовувати. Цим зайнялися представники Червоного хреста. Змогли вивезти понад 15 тис. осіб.

За безпеку людей при евакуації відповідав командир Вишгородського районного загону швидкого реагування товариства Червоного Хреста України 39-річний Андрій Сологуб. Зустрічаємось із ним біля школи села Литвинівка, неподалік Демидова. Андрій працює там директором. Виходить на зустріч у червоній футболці й кепці.

- Спершу російські військові поводились стримано. Намагались бути коректними. Казали, що вони не окупанти, а "освободителі от нацистов", - згадує період, коли росіяни окупували села. - Були випадки, коли зловживали владою, ганяли на автівках, напивалися, мучили волонтерів, брали людей в полон. Зривали прапори. Серед окупантів було багато з українськими прізвищами — Дума, Перехрест. Певно з роду тих українців, яких колись вивезли в Росію. Постійно розказували, що хочуть привезти гуманітарну допомогу, але так і не привезли нічого. Часто мене допитували, то ФБС, то ГРУ. Вважали мене шпигуном і не вірили, що можна волонтером працювати безкоштовно. Бо хтось їм сказав, що нам платять 125 доларів на день.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Без прав і грошей на життя: українці понад 20 років відмовляють у видачі паспорта

Андрій разом із іншими волонтерами доставляв гуманітарну допомогу в уже окупований на той момент Демидів. Гарантом безпеки виступав Червоний хрест.

- На четвертий день війни я переправлявся до позицій ЗСУ і мене обстріляли російські військові. Тоді ще не мав ні каски, ні бронежилету. По мені відкрили вогонь з кулемета Калашнікова. Аж кепку знесло! Ситуація зрозуміла, я був як бельмо в оці — червона кепка, червона куртка. Я впав, відповз трохи, відео записав, що можливо мене не буде, - каже чоловік.

 

У цей же день довелося рятувати першого пораненого.

- Переді мною зупинилась автівка і з неї п'яний чоловік викинув пораненого. Водій підібрав його по дорозі і підвіз сюди. Не знав, що з ним робити. Тож від страху трошки і хильнув, - продовжує директор. - Цивільний потрапив під артилерійський обстріл, у нього було осколкове поранення в стегно. Я почав надавати першу допомогу, вмію це робити. Перев'язав. Під час огляду почалася атака СУ-25. Літаки стали відправцьовувати по позиціях ЗСУ.

Двоє місцевих допомогли перенести пораненого у приміщення старої школи.

- Вранці я прийшов до нього, щоб перев'язати, привіз сніданок. А він уже помер… Після огляду зрозумів, що у нього ще було осколкове поранення на спині. Я його не помітив. Це моя вина, - говорить Андрій, відводячи погляд. - У цей же день з двома місцевими жителями поховав його на місцевому кладовищі. Прочитав тільки "Отче наш". Похоронили без труни. Вже після деокупації священики зробили всі необхідні обряди. Недавно зі мною зв'язувалась сестра загиблого. Він сам з Чернігівщини, а на Вишгордщині був на підробітках.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Ресторан, "дім" Джолі і лазня: в яких умовах житимуть у вагонах-купе ірпінці, яким росіяни розбомбили житло

Андрій згадує, що після підриву Дамби вода у Демидів почала прибувати з 9 березня. З того дня евакуація цивільних загальмувалася.

- Я пішов до росіян і пояснив, що люди не можуть вплав переправлятись у холодну пору року, - каже Сологуб. - Вони переписали прізвища волонтерів, моє. Пояснили, що я відповідаю за тих людей. Ми з волонтерами за допомогою пиломатеріалів зробили переправу. Під час евакуації обстрілів не було. З 10 по 21 березня евакуювали трохи більше 15 тисяч людей. Далі їм допомагали волонтери - автобусами відправляли в Лютіж (село неподалік. – Gazeta.ua), Київ на вокзали і вони їхали далі.

Евакуація тривала в день по 4-5 год., за цей час проводили переправою по 300-500 людей. Також дехто проходив самостійно.

 

- Найскладніше було пояснити людям, що йде війна. Одна дівчинка прямо на переправі почала знімати відео: "Я сейчас на переправе". За 20 метрів стався вибух. Вона ойкнула і телефон упав у воду, - каже Андрій. - Люди не розуміли, що відбувається. Був один момент, коли російські військові мене не побачили і почався мінометний обстріл. Тоді я перелякався. Для мене було найстрашніше втратити людей.

З 22 по 27 березня росіяни не дозволяли переправляти людей.

- Я тоді нарешті вмовив дружину евакуюватись із 1-річним сином. Та росіяни чомусь стали всіх перевіряти. Сказали виймати сімки, телефони віддавати. Перевіряли всі речі, хто що проносить. І в мене тоді така картинка перед очима стояла, наче зі старих фільмів про війну, де нацисти в концлагері людей обшукують перед газовими камерами. Йшли люди, їх перевіряли, а тоді на переправу. Поряд стояв російський десантник Байкал (псевдо одного з російських окупантів. – Gazeta.ua) і гиготів.

Одного дня військові РФ обстріляли чотирьох волонтерів.

- У той день зі сторони ЗСУ на позиції росіян прилетіли мінометні міни і у них було двоє двохсотих, - згадує Андрій. - Вони сіли, випили, пом'янули їх, а тоді стали шукати винних. Побачили волонтерів, які розвозили продукти і ліки - побили їх, розстріляли автівку, спалили мопед. Одному прострелили ноги, зараз у нього інвалідність. Іншому — розбили лице, руку зачепила куля. Тоді стали мене шукати, хотіли зі мною поговорити. Вони точно не знали де я живу, тому школу зламували, обшукували моїх батьків. Забігли до мене додому і погрожували автоматами дружині й дитині. Я тоді був на пункті. Сказали, якщо дружина бреше, то тут танки будуть і всім буде кінець. Як я про це дізнався, сам до них прийшов. Я зняв каску, бронежилет, повечеряв і пішов говорити з тим Байкалом.

Військові РФ підозрювали, що Андрій може наводити вогонь на їхні позиції.

- Байкал спершу претензії виставляв. А тоді почав виливати душу, що давно в армії і ця війна йому теж не подобається. Для форсу в мене над головою почав стріляти, певно нерви здавали.

РОЗІРВАНА РАКЕТА І СОТНІ ТАНКІВ

На в'їзді у Демидів зупинка трохи облущена з яскравим малюнком великого соняшника. Ближче до центру села майоріє прапор. За ним видніються залишки металевих магазинів - 4 березня туди влучила російська ракета. Серед руїн - м'яка іграшка-ведмедик, що лежить на шматку чи то вивіски чи то рекламного щита і з написом "живи". Обабіч дороги рясну цвітуть маки. Навпроти напівзруйнована хата — її пошкодило вибуховою хвилею.

- Женічка наш приїхав, - назустріч виходить жінка у картатому блакитному халаті й з материнською щирістю обіймає волонтера Євгена. Хазяйка обійстя 72-річна Єва Михайлівна Конончук пояснює, що Євген помагає її сім'ї відколи випадково проїжджав повз і побачив їхній зруйнований будинок.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Росіяни ходили по двоє. Ми чотирьох поклали" – у Малій Рогані селяни вбивали окупантів і виживали під глибинними бомбами

Зараз хата уже з новими дерев'яними балками, вкрита брезентом. У дворі досі залишки пошкодженої цегли, плоту нема — на його місці ростуть жовті квітки.

- У той вечір дуже-дуже тихо було, - згадує Єва Михайлівна із злегка відчутним білоруським акцентом. - Дітки пішли до себе в хату, а я одна була. Хотіла лягати спати, заходжу в зал і бачу, як йде лавина огня прямо на хату - метрів п'ять у висоту! Закрила двері і впала. А воно як вдарило, то все на світі посипалося… Діти стали мене гукать, а я не можу озваться. Лізу по тому стеклу і кричу, що я тут, а вони мене не чують… Не можна було вийти з хати, бо все розбило. Мене через вікно витягали. Навколо було дуже скла багато, шифера, окна розбиті всє. Мене тоді приглушило. Взагалі ми тоді зрива не чули, а все пішло в рознос. Магазини горіли, машину наші в гаражі потовкло.

 

Запрошує подивитись на руйнування у хаті. В одній кімнаті віконна рама ледь тримається свого місця, тріщини пішли по стінах, частина стелі осипалась. У другій кімнаті стовпом підпертий залишок гіпсокартону. У коридорі провисли дерев'яні балки, на яких раніше трималася стеля.

- І з-за граніци тут були і наші були, акти писали (приїжджали комісії, які фіксували руйнування для подальшої оцінки збитків. – Gazeta.ua). Але ще ніхто нічого не дає, бо йде війна і зараз трудно Україні. Треба терпіть, - веде далі Єва Михайлівна. - Нам саме главне, щоб накрить і окна поставить. Волонтери вже трохи помогли. Нам пайки дають і у сільсоветі тоже. Люди їдуть, бачуть, що тут побито і приносять нам допомогу.

Єва Михайлівна разом із донькою, зятем і 17-річним внуком не виїжджали з Демидова і місяць пробули в окупації.

- Росіяни жили тут рядом в двох хатах. Я їх мало бачила, а діти частіше. Вони нас не трогали. Только один раз у зятя і сина провірили мобільні телефони. Віддали, - продовжує жінка. - Води, газа і свєта не було. З продуктів мали картошку і закатки, нам вистачило. Трохи продуктів волонтери привозили.

 

Не вірила у велику війну поки танки не побачила, додає місцева.

- 100 танків отут стояло, - показує на дорогу. - Техніка вся йшла на Київ до моста. Але не могли перейти дамбу, розверталися і йшли на Бучу, Ірпінь. Тут каждий день йшло по 100 танків, а машин скільки було! До нас заходили і кричали: "Хто тут є живой?" А ми не обзивалися, бо дуже боялися.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: П'яні окупанти, випалені квартири й "Россия" на паркані: як Тростянець оговтується після пережитих звірств

Розлита річка стримала росіян, каже наостанок.

- Річка їх не допустила (пройти далі у бік Києва. – Gazeta.ua) і наші тут стояли, і давали отпор. Тут такі йшли бої! Як їх виганяли на Чорнобиль, то там вообше все горело за Козаровичами, Димером. Дуже страшно.

ЗАТОПЛЕНІ ХАТИ І ГОРОДИ

Вода підтопила близько 60 хат. Людям залило підвали й городи, які досі не придатні для сільськогосподарських робіт. Зараз у селі встановили одну помпу для викачування води. Та працює цілодобово, але її замало. Також місцеві переживають, що Київське водосховище може розмити земляну дамбу, що не розрахована на такий тиск.

У прочиненій зеленій брамі, з-за якої рясно видніється виноградна лоза, нас запрошує зайти у двір 76-річна Валентина Осипова. Об ноги хазяйки хвацько треться рудий собака, який наче хоче обороняти обійстя, але не наважується гавкати. Подвір'я уквітчане й доглянуте.

- Сідайте, сідайте, - припрошує Валентина Казимирівна. Погоджується нам розповісти свою історію. Жила в окупованому селі з чоловіком до 12 березня.

- З їжі у нас був чай. А нам після ковіду більше й нічого не хотілося. Чай заварювала — серпоріз або деревій, - показує на рослину, що зеленіє біля хати. - Він у мене від усіх хвороб - і шлункових, і простудних. Калину теж заварювала. Хліб привозили. Волонтер дав аж дві буханки. Нам з дідом одної хлібини вистачило.

 

Село вирішили покинути через хворобу чоловіка, якому була потрібна операція, говорить Валентина Казимирівна.

- У нього задавнена хвороба простати. А тут ні аптеки, ні лікаря не було. Пішла до образів і кажу: "Ми жили, як усі люди у цій хатині, яку ти по моїх молитвах вберіг. Не знесло ні даху, не побиті вікна, ні стіни. Молю Бога донеси нас, я розумію, що може йдемо на смерть, але вона буде разом", - каже, ледь не схлипуючи. - І 12-го вранці сусід нас відвіз у центр села, далі йшли пішки. Слава з паличкою позаду. А я доходжу до повороту, а там п'ять чужих БТРів і чоловік шість наших "братів". Майже всі молоді, один старший. Стоять і дивляться мовчки. Звертаюсь до одного: "Здрастуйте, хлопці. Хто ви і що тут робите?" Той, що зліва відказав: "Я не понимаю". Я підходжу до іншого: "Я Осипова, там мій чоловік йде. Ми тут живемо, а ви що тут робите?" Він дивиться на мене: "Ви не поверите в то что я скажу, но мы сами не знаєм, что мы здесь делаем". Я їм і сказала, щоб ішли звідси, а свої автомати повернули проти тих, хто їх сюди послав: "Я 30 год вчила наших дітей вашій мові – викладала російську мову і літературу. Весь вік співала російські романси…". Тоді розплакалась і пішла. Вони мовчки стояли.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Старшого сина розстріляли. Його хлопці десь закопали" - як Бородянка та Андріївка оживають після пережитих жахіть

Ментальність росіян і українців абсолютно різна, додає жінка.

- Я заміжня за кацапчиним сином. У свекрухи по її способу життя і мудрості народній я зрозуміла наскільки різні менталітети в української селянки і російської. Моя баба, коли ми закінчували садить картоплю, ставала і до сходу сонця молилася і кланялася: "Господи, роди, Боже, на всяку годину". А русская крестьянка з Новгородщини казала: "Вырастет — наср*ть і не вырастет - наср*ть". Оце з її народу йде. Ми різні у всьому.

 

Валентина Казимирівна вмикає світло у затопленому погребі. Спускається униз мокрими сходами. Тут сильно тхне сирістю, від якої на стінах "вискочив" грибок. Замість підлоги – болото. Попри це збереглися стелажі з консервацією.

- Майже 200 кілограмів бульби пропало, - розповідає жінка про картоплю, яку не змогла посадити через підтоплення погребу і городу. - Стільки той Путін біди наробив, що хай би горів у такому вогні, що й навіть чорти в пеклі в такому не горять, - злиться хазяйка.

 

Третина їх городу повністю пішла під воду. Із неї на краю ділянки "визирає" частина хвіртки. Голосно квакають жаби під майже нечутно роботу помпи.

- У нас такі бобри завелись, що й вціліла смородина тепер від них потерпає. А вон там, бачите копиці, - показує у сторону дамби, де за деревами видніється сіно. - То ми для кози запаслися. А як вода прийшла, сіно підняла і тепер та копиця плаває — куди вітер подує, туди і її несе…Ми як поїхали з села, то нам хтось ту козу забрав. Та і нічого. Бо ми тепер не мали б її чим годувати.

Показує на яму під кущем мальв.

- Тут осколок упав, - пояснює. – Славік, сусід покійний (загинув на війні з росіянами. – Gazeta.ua), бачив як воно летіло. Прийшов до нас і витяг з канави. Сказав, що то було дно снаряда. Певно, кілограма два важило.

ОКУПАНТИ У СУСІДНІЙ ХАТІ

Підходимо до гарного з білої цегли будинку. З-за огорожі видніються білі піони й рожеві троянди. Довго гукаємо хазяйку. Євген наполягає дочекатись: "Хочу хоча б привітатись із мамою героя".

65-річна Надія Коваленко втратила сина на другий день війни. Його з побратимами атакували на блокпосту при обороні Києва.

- Йой! Якби ж я знала, що ви приїдете, то б щось спекла, - каже Надія Іванівна проводячи нас на подвір'я. Сідаємо на лавочку під пишним кущем троянд. Руда кішка одразу вмощується хазяйці на коліна.

- Ми прожили всю окупацію тут. Сусіди усі виїхали, а нам не було куди. Та і боялись покинуть хату. Жили з меншим сином і його сім'єю, - починає розповідь Надія Коваленко. - Війна нас застала 24 лютого вдома. Я не вірила, що почнеться. Побоювалася, але не думала, що таки буде. Думала, що не насміляться йти далі сходу. Але вони чогось нас ненавидять. У нас є родичі в Ставропольському краю, Сибіру, Алтаї. Але за всю війну ніхто ніразу не передзвонив, хоч раніше спілкувались. У них там все мирно і добре. Їх не цікавить як ми тут живемо.

 

Про загибель старшого сина Надія Іванівна дізналася 26 лютого.

- В п'ятницю ще була смска від нього, а в суботу передзвонили з Інституту, де працював: "Ваш син при виконанні обов'язку оборони Києва, загинув". Більшого удару вже буть не може, - розповідає, погладжуючи кота. - Через деякий час по сусідству поселились кацапи. Їх було сім чи вісім. Дім де стали, був пустим, бо сусіди з дітками на Вінниччину поїхали. Як вернулися, то Сєрожа питав: "Що вони там таке робили, що весь підвал був у крові?". Певно людей катували. Але криків ми не чули".

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Кадировці зносили все на світі. Їхали і стріляли всіх" - як Макарів і Мотижин оговтуються після звірств росіян

У перші дні від обстрілів родина ховалася в підвалі. Потім перестали. Жили в будинку без газу і світла, спали одягненими.

- Я була вся в своєму горі. Щоб вже хоч якось розвіятись - стала виходити в центр села. Там люди збирались просто поговорити, - згадує Надія Іванівна. - Коли почали евакуйовувати, то був випадок коли до людей під'їхали на БТРі кацапи: "Может тут кто-то хочет выехать в Беларусь? Мы вам поможем". Але ні одна людина не обізвалась. Це про що говорить? Що люди не хочуть ні в Білорусь, ні в Росію. Люди хочуть жити в своїй країні, своїй державі. І як тільки появилась можливість, то вони потоком вертались у рідне село.

 

Поки окупанти буди у Демидові - було дуже гнітюче відчуття, наголошує Надія Іванівна.

- Не можу передати словами. Розуміла, що не зможу тут жить, якщо росіяни лишаться надовго. Але вони не встигли розпоясатися. А там, де встигли осісти - таке творять, що страшно.

До цивільних росіяни спершу ставились нормально.

- Спершу вели себе тихенько: "Мы с мирным населением не воюем". Але були всякі випадки. Один чоловік щось їм раз сказав. Вони його схопили і погрожували розстрілом. Все в хаті перевернули. Але не вбили. Були дуже агресивні. Стріляли хлопців з Червоного хреста. Чоловіка якому прострелили ногу, потім відпустили. Але відрізали чотири пальці на нозі.

В селі були випадки викрадення чоловіків, додає жінка.

- Декілька і страшних ситуацій сталося. У нас тут хлопчина жив — Давиденко Слава, атовець. Він не міг перенести, що росіяни хазяйнують. Таке як порозливав горючу речовину у пляшки і сам пішов обкидувать їхні танки. Вірю, що він міг таке зробить, - розповідає жителька Демидова. - Його зловили і закатували. При в'їзді зі сторони Димера викинули у чорному мішку з величезною буквою "V" на весь мішок. Спочатку не могли його ідентифікувати. Але мати шукала. І по якихось признаках його впізнала.

Ще одного чоловіка закатували, бо він їздив до дамби та через бінокль дивився на бої, які відбувалися у сусідньому селі Козаровичі.

- Росіяни вирішили, що він коректував вогонь і його зловили. То казали (люди в селі. – Gazeta.ua), що йому переламали всі кості, які тільки можна було. Запакували у шафку й підперли, щоб ніхто не знайшов. Виявили його вже після того, як росіяни вийшли з села, - додає Надія. - Ще був випадок, що застрелили чоловіка. В одної пари внуча народилося. Вони їхали по дитячу суміш і йшла колона техніки. І хтось із колони по машині вистрілив. То цього чоловіка вони не дозволяли поховать. Спершу його закопали у городі, а коли росіяни вийшли – перепоховали.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Вискочив на танк. Він розвернувся дулом на мене і бахнув!" - як оживає розбомблена Охтирка, яка першою зустріла російських окупантів

Окупанти почали тікати з Демидова 31 березня, згадує жінка. І зізнається, що сильно переживає через те, що загарбники можуть повернутися.

- Ходять слухи, що на кордоні з Білоруссю збираються війська і на душі знов моторошно стає. Ми згодні терпіти, що городи затопило. Тільки, щоб окупантів не було, - каже з тривогою Надія Іванівна.

 

Виїжджаємо із села повз пам'ятник воїну Другої світової війні.

- Ось там снайпер мав окоп, - каже Євген, показуючи на дерева позаду монумента. - З цієї позиції добре простілювати дорогу. А тут окупанти танком в'їхали, їсти шукали, - показує ліворуч на великий металевий магазин, стіна якого пробита й вигнута. - Вони не знали, що то новий магазин і туди ще нічого не встигли завезти.

×