"Я живу з однією ниркою, іншу віддав братові. Той мав вроджену проблему, обидва органи відмовили. Рішення прийняв сам, бо хто як не я. Тепер кайфую, коли бачу, що він живе", - розповідає 33-річний Володимир Шамрай із міста Апостолове Криворізького району Дніпропетровської області. Чоловік невисокого зросту, русявий із голубими очима та сорочкою такого ж кольору. Стоїмо в коференц-залі одного з львівських готелів. Тут зібрались люди, яким впродовж року робили трансплантації органів в Україні, а не за кордоном.
"Було 2 найстрашніших моменти, - продовжує. - Перший -коли чекав результатів на сумісність, а другий - на операційному столі. Лежав і думав, що буде після, прокинуся, чи ні. Але все минуло добре, тепер живу так, як і жив, не відчуваю, що щось змінилось".
За час дії державної програми в Клінічній лікарні швидкої медичної допомоги у Львові медики пересадили 6 сердець 2 печінки, 23 нирки, 10 з яких - посмертно. 27 лютого 2020 року лікарня отримала ліцензію на трансплантацію. За 2 дні зробили першу операцію Дмитру Капущенку із Кривого Рогу. Хвороба нирок була спадкова. Старший брат не погодився на діаліз і помер. Чоловік пообіцяв мамі боротися і наважився на трансплантацію. Приїхав на зустріч із дружиною, тримає її за руку.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Пересадили нирку жінці із донорським серцем
"Тішуся, що живий, - каже. - Тепер почуваю себе майже здоровим і можу спостерігати, як ростуть мої двоє дітей. Як був на діалізі, то це суцільне життя в лікарні. Діти стали більш спокійні, бачать, що я поряд. До цього вони часто плакали і питали, чи не помру. Було важко пояснювати, що все може статися. Тепер я спокійний, буду з ними поряд".
У залі збирається кілька десятків людей. Всі у масках, дотримуються дистанції. Серед них лікарі, чиновники, пацієнти, донори та їх родичі. Організатори просять відвідувачів розійтись у кінець кімнати. До зали під оплески заходять прооперовані. Чоловік Валерії Козачок із Костянтинівки на Донбасі живе із новим серцем. Мають 2 малих дітей. В дитинстві перехворів на грип, що дало ускладнення на серце. Операцію зробили в листопаді.
"Нашим донором став 28-річний чоловік, - каже жінка щемливим голосом, ледь стримуючи сльози. - Ми не могли знати про донора, хто він і що. Але опісля я написала в соцмережі подяку з надією знайти родичів. Він помер від інсульту у першу річницю свого весілля. Дружина чекає дитину. Буду їм вдячна за життя чоловіка до кінця днів".
На великому екрані організатори показують фото Наталії Миколишин, до якого у священичих рясах прямує її син, семінарист Любомир. Після смерті матері 27 грудня він погодився на трансплантацію. Органи його матері врятували кількох людей.
"Моя мама жила за принципом: коли щось береш, то наповнюєш руку, а коли щось даєш - серце. Тішуся за того чоловіка, який тепер носить її серце, бо у ньому велика любов. Трансплантація — це вкрай необхідно, тому що ніхто не знає, що буде завтра. Я сьогодні родич донорки. А завтра можу стати пацієнтом, якому треба новий орган", - каже, вдивляючись у фото матері, і витирає сльози.
Місяць тому у 45-річної львів'янки розірвалась аневризма головного мозку. Її діти вирішили віддати органи на донорство. 22-річний Василь Худьо отримав серце жінки. Хлопець приїхав із мамою через місяць після операції. Вона у чорному шарфі. Через 6 днів після того, як врятували сина, померла її дочка. Стоїть, обіймаючи сина, в якого рум'янець на щоці та великі темно-карі очі.
"Операцію зробили через 3 дні після мого дня народження, - розповідає. - Я вже нічого не боявся, хотів жити повноцінно. До того постійно по лікарнях, понижений тиск, крутився світ. Спершу не усвідомлював, що таке зі мною сталось. Наступного дня почав трохи ходити. З новим серцем головне протриматись рік. П'ю 2 види таблеток. Одні з часом можна припинити, інші треба приймати до кінця життя. Ще кажуть не їсти соленого і гострого, не напружуватися, фізично не працювати. А після року вже можна жити нормально".
Побачити своїх пацієнтів приїхав і директор Інституту серця Борис Тодуров.
"Кардіохірурги теж плачуть", - каже в розчуленні від почутих історій. Витирає сльози і одягає окуляри. 20 років тому саме він у березні зробив першу в Україні операцію з трансплантації серця.
"Тоді не було закону, обладнання, ніхто не вірив, що це можливо, - пригадує лікар. Настільки не вірили, що коли я поїхав по серце в Інститут нейрохірургії, то за мною навіть не прислали машину. 2 березня о першій ночі в ожеледицю, мороз я вийшов з контейнером із донорським серцем із заднього двору інституту. Санітарка захлопнула залізні двері на засув. Жодної машини, жахлива ожеледиця. Я йшов пішки в хірургічному костюмі нічним Києвом із донорським серцем. 10 хвилин стояв з надією піймати машину, плакав, розбив коліна, кілька разів упав".
Зрештою хірургу вдалось зупинити машину.
"Швидше в Інститут Шалімова, бо я серце везу на трансплантацію", - кажу. Той дістав монтування з дверей і наказав виходити, бо шизофреніків по ночах не возить. Зрозумів, що зараз можу стати наступним донором і вийшов. Через 15 хвилин зупинив машину, водій був моїм однокурсником. Доїхали, а двері операційної закриті, всі пішли додому. Вибив їх ногою, знайшов медсестру і зробив першу пересадку серця".
Пацієнти із пересадженими органами підходять до лікарів та своїх донорів із подяками. Люди плачуть, кажуть щирі слова та обіймаються.
" Я пам'ятаю перший дзвінок лікаря, - розповідає мер Львова Андрій Садовий. - Це був надранок: "Алло, ми пересадили серце!". Це був шок. Він не попереджав, що планує щось робити, — просто поставив перед фактом. І це, до речі, унікальна здатність мудрих лікарів — просто ставити перед фактом, що все вже відбулося".
Державна програма, за якою роблять такі операції в Україні має на меті отримати трансплантаційну незалежність. Згідно з планом, через 3 роки українці без проблем зможуть пересаджувати органи вдома.
У клінічній лікарні швидкої медичної допомоги Львова вперше в Україні дитину прооперував робот Da Vinci. Пацієнткою стала 13-річна дівчина, яка народилася із патологією кишківника.
2 
1
Коментарі