"Почали стріляти. Один впав на коліно – "паф, паф!" – як у Харкові митці творять шедеври і ганяють ворожі ДРГ

31

Про те, чи доречні виставки професійних художників у містах, які щодня зазнають обстрілів, не один місяць сперечаються користувачі соцмереж. Та митці на ці розмови не зважають, бо творчість є сенсом їх життя.

Зокрема, у побитому російськими снарядами, але нескореному Харкові щомісяця проводять художні виставки у творчих майстернях місцевого осередка Національної спілки художників України.

Хто нині експонує в галереї свої роботи та як живуть харківські художники, дізнавалася кореспондентка Gazeta.ua.

АМЕРИКАНСЬКИЙ ДРУГ

З визнаним майстром художнього карбування, членом Національної спілки художників України Таріелом Чекурішвілі домовляємося зустрітися біля метро.

Впізнаю художника одразу, хоч його сива шевелюра захована під трикотажною шапкою, а акуратно підстрижену сиву бороду ховає від холодного вітру в комірі чорної з червоним капюшоном куртки.

Дорогою до майстерні художник розповідає історію, як став почесним громадянином штату Мериленд, США. Все почалося суто випадково – зустрів на вулиці американця. Тоді, в 1991-му, люди в акуратних костюмах та з краватками не дуже то й дивували громадян, а от американський акцент привертав увагу. Іноземців, особливо американців, тоді вважали мільйонерами-чарівниками.

 

– Шукав сквер, де малюють художники. Я кажу йому: "Нашо тобі художники, пішли, покажу свою майстерню". Але таки розповів, де їх шукати. Він повернувся за якийсь час, спитав, де у нас в магазині можна купити їсти. Бо їх делегацію годували в готелі, а він пропустив обід. Я розсміявся: у нас тоді магазини були, але в них не було нічого. Сказав, що це треба в інвалідський магазин йти. І повів його. Там кажу продавчині: "Людочка, в нас тут міністр сільського господарства штату Мериленд, йому треба сиру". Вона вигукнула: "О, Боже, ти б ще Наполеона привів!" – посміхається мій співрозмовник.

З американцем Робертом знайшли спільних знайомих – його дружина Тетяна, емігрантка з Харкова, до виїзду в Америку працювала тут в художньому комбінаті. Тож, бувши з візитом у складі делегації на теренах СРСР, що якраз того року розвалився, американський посадовець вирішив оглянути рідні місця своєї коханої.

– Ввечері ми йому такий стіл накрили! Якраз у нас гостили грузини, привезли з собою ящик коньяку, вино. Знали, що в нас тут нічого немає. Він коли за стіл сів, то ми розговорилися. Я показував йому слайди своїх робіт. Потім запросив у майстерню. Кажу: "Боб, вибери собі роботу, я подарую". Він бачив, що роботи, по їх мірках, дуже дорогі. Не знав, що відповісти. Тоді я вибрав йому "Лисицю". А вона велика. Ну він сказав, що потім приїде й забере. Я подумав, що культурно відмовився. Коли прощалися, залишив мені свою візитівку. Спитав, чи я хочу приїхати в Америку? Кажу: "Я би поїхав, але грошей у мене взагалі немає". Він заявив, що все оплатить.

Чоловіки потоваришували. Роберт телефонував родині Чекурішвілі та зрештою повідомив, що готовий запросити грузинського художника на персональну виставку до Америки. Оформив документи, прислав квиток та запрошення на візит.

 

– Я взяв декілька своїх робіт і ще курдюк з вином. В літак не хотіли пускати – мовляв, заборонено. Покликали начальника і він таки дозволив. А ще був смішний випадок. В Балтиморі у мене виставка була на Чарльз-стріт, 336. Ну я місцевого – сусіда там де я жив – запросив на відкриття. Приходь, кажу, на на виставку. Ну він і питає, який намбер. Ну я й називаю йому номер будинку як "фрі-фрі-секс". А потім Роберт приходить і питає: "Ти що, сусіда на секс запрошував?". Та ні, звісно! А треба було сказати "трі-трі сікс" (з англійської "three three six". – Gazeta.ua), – сміється художник.

Американська виставка Чекурішвілі пройшла яскраво, її відвідали багато людей. У тому числі – грузинські та українські діаспоряни. У Мериленді художник мав можливість попрацювати деякий час над новими роботами. Спонсором виступив той таки Роберт Уолкер.

– Ми з Робертом спілкуємося всі ці роки, він мене підтримує. Телефонував, вітав з днем народження, прислав трохи грошей в подарунок – щоб ми тут могли трохи відзначити. Я зробив виставку, – говорить Таріел Миколайович, звертаючи з тротуару затишної харківської вулиці до чотириповерхового будинку.

БЕРЕГИНЯ ЦАРИЦЯ ТАМАРА

На перший погляд, стара цегляна будівля виглядає, ніби занедбаний готель радянських часів – вздовж фасаду по трьом верхнім поверхам тягнуться балкони, розділені перегородками. За великими вікнами та скляними дверми видно хол зі стійкою рецепції.

Та ліворуч від входу синя табличка сповіщає про те, що тут розташовані творчі майстерні Харківської організації Національної спілки художників України. Примітно, що ліва половина стіни навколо дверей має старий білий колір, а права – зелений, хоча фарба багато де почала лущитися.

Художник відкриває двері своїм ключем, а в просторому холі нас уже зустрічає пухнаста ряба кішка, яка забарвленням дуже пасує до інтер'єру.

– Це Люська, вона живе тут у нас, – говорить художник та випускає кішку погуляти на вулиці. – Тут у нас раніше була прохідна, постійно вахтер сидів за стійкою. Зараз нікого немає.

 

Інтер'єр холу скромний. Яскравим кольоровим акцентом виділяються м'які меблі – диван та крісла, обтягнуті червоним шкірзамом. Стійка теж привертає погляд: фанера оброблена дивним чином дає цікаві візерунки. Оформленням займався один з митців, що орендують майстерні – дизайнер, який працює з деревом.

Над стійкою висить красива карбівка на дерев'яній основі, що зображує портрет молодого чоловіка з акуратною бородою та волоссям до плечей. Цей автопортрет Таріел Чекурішвілі створив у 1972 році з мідної пластини та дерев'яних дощечок.

З-за стійки видніється масивна рама ще одного творіння митця. Мідна пластина має фантазійні візерунки.

– Це я купив метал дешевий. Він був у плямах від природних явищ – впливала вода, сонце, спека, мороз… Думав, що візьму кислоту й помию, та потім подивився на цей малюнок і вирішив так залишити. Зробив до нього раму. Поставив галіотіс (перламутр з морських мушель, який використовують для інкрустацій. – Gazeta.ua) та корал. Це був такий експромт.

У куті біля стійки на мольберті помічаю намальований вітальний плакат – Таріела Миколайовича друзі привітали з 75-річчям.

 

– У мене 23 січня був день народження, ми тут зібралися з друзями, я з цієї нагоди відкрив виставку, – пояснює художник.

Та показує свої роботи, розвішені по стінах. Виконані на мідних пластинах у стилі карбування авторською технікою. Найбільше око приваблюють дві ікони, які висять на фарбованій у помаранчевий колір протилежній стіні обабіч скляних дверей входу до галереї. Праворуч – ікона Іверська Богородиця.

Ікона цариці Тамари, що висить ліворуч, досить відома та має славу оберега. Принаймні, в тому, що поки ця ікона в Харкові, місто вистоїть, впевнений сам її творець – Таріел Миколайович говорив про це ще у 2017-му місцевим ЗМІ, коли ікону експонували в церкві у П'ятихатках на північній околиці міста.

– Тоді 14 травня (2017-го. – Gazeta.ua) була служба на день пам'яті цариці Тамари. У церкву залетіла красива невелика жовта пташечка і сіла на ікону, яка стояла на підставці, а потім зіскочила на землю і пішла до дверей. Це було як якийсь знак нам. Думаю, знак, що все буде добре, – згадує художник. – Мені у лютому казали, що треба терміново евакуюватися, вивозити з Харкова всі мої роботи, бо тут таке почнеться! Я ж впевнений, що Тамара береже наше місто і цю будівлю. Коли я про це говорю, з мене глузують і не вірять.

 

– Не страшно, що ваші шедеври стоять в залі з великими вікнами? Не думали виставити охорону? – питаю.

– Та вони нікому не потрібні. Навіть якщо виставлю на вулицю на ніч – ніхто їх не візьме і нічого з ними не зробить. Люди будуть дивитися і йти далі. А вандалів теж не боюся – бо цариця Тамара дуже сильна, то з ними дорогою може статися що завгодно, наприклад, під машину потраплять абощо. Це вже перевірено. А 26 травня (2022-го року. – Gazeta.ua) ми тут проводили виставку, і раптом почався обстріл. Всі кажуть – треба терміново бігти в підвал. Неподалік прилетів снаряд, уламки полетіли у вікна. Я кажу: отут станьте, біля ікони й нічого не станеться. Вона, цариця Тамара, нас уберегла.

Тоді, навесні, харківські вулиці були всіяні осколками та уламками російських ракет і снарядів, якими армія "братнього народу" щедро поливала житлові квартали. Це не могло не знайти відгук у творчості художників. Навіть тут, серед творів мистецтва, знайшлося місце для такого предмета – поміж кріслами на підлозі стоїть світильник.

– Це з Північної Салтівки привезли хлопці з тероборони. Основа – від ракети, на ній снаряд. Практично в такому вигляді його і знайшли – вибухом розгорнутий метал. Ми хотіли ломом його підправити – ні, бо він такий міцний! Тут бабки були, але одна залишилася – на відкритті моєї виставки зачепили цю лампу і зламали, на жаль. Трохи треба буде її відремонтувати.

 

ВИЖИВАННЯ ЧИ ТВОРЧІСТЬ

З вулиці до скляних вхідних дверей підходить чоловік у чорному одязі. Заглядає всередину, відкриває своїм ключем та закриває замок, потрапивши до будівлі. Чує кінець фрази Чекурішвілі та долучається до розмови.

– От у нас коли виставка була, через вікно залетів отакий ось осколок лахматий, втратив силу, вдарився в стіну біля сходової клітини й упав, – показує пальцями сантиметрів 20 розмір уламка скульптор Олександр Сорудєйкін. – Його потім забрав Саша до себе в майстерню. А я коли в метро жив місяць, у нас уся площа була в осколках різного розміру. Уся площа!

Чоловік згадує перші місяці російського наступу – ті події назавжди вкарбувалися в його пам'яті та залишили сильні емоції. Не евакуювався – увесь час був у рідному місті.

– Я якраз пішов провідати дім, а там довбануло так, що люди казали, в метро вагони підскочили (1 березня в будівлю Харківської ОДА на площі Свободи влучила російська ракета. – Gazeta.ua). Підскочили!

Нині немає сил та умов для творчості, говорить скульптор. Бо всю увагу забирають побутові проблеми. Живе на пенсію дуже скромно, буквально виживає, зізнається. Зараз творчість його не годує.

– За великим рахунком, творчістю ми займаємося для себе. Якщо комусь щось сподобається і захоче купити – будь ласка. З початку війни не було замовлень. Всі ж хочуть придбати дешево, а то й взагалі безплатно. І воно стоїть в майстерні, є взаємозворотний зв'язок: ти у свою творчість вклав, а вона віддає тобі, і тобі добре. Це у всіх творців так, – каже скульптор.

 

– Найбільше потрясіння для мене, коли купують мої роботи – ніби шматок себе віддаєш. А особливо, коли пропонують ціну, яка ледве покриває витрати на метал. Копійки. За які навіть не розрахуєшся за майстерню. Мені мистецтвознавці сказали, що вартість моєї "Цариці Тамари" не може бути нижчою за сто тисяч доларів, що це шедевр, музейна робота. Потім ці слова підтвердив директор університету Бакіров (Віль Бакіров у 1998-2021 роках був ректором Харківського національного університету імені В. Каразіна. – Gazeta.ua), – додає Чекурішвілі.

Олександр Сорудєйкін ствердно киває головою та потім, ніби щось згадавши, прощально змахує рукою і піднімається сходами – йде до своєї майстерні. А Чекурішвілі продовжує розповідь про ікону.

– Я її робив цілий рік. Іноді відволікався на якісь невеликі роботи, щоб заробити грошей на матеріали – на іконі одного тільки перламутру 100 пластин, тоді були по 150 гривень штука. Лише цей матеріал обійшовся мені в понад тисячу доларів. Ми домовлялися спочатку за 650, а потім постачальник підняв ціну. А батюшка Іоанн з Грузії мені сказав не просити ні в кого з людей гроші, а піти до церкви на день Миколи Угодника та попросити в нього.

Так і зробив. Роздав усі гроші, що мав: на церкву, бідним на хліб. Щойно вийшов з церкви – отримав дзвінок.

– Одна жінка, Ірина, дзвонила дізнатися за мою роботу, яка отримала колись срібну медаль на виставці. І питає, чи не надумав я знизити ціну. Вона тоді торгувалася зі мною: я хотів п'ять тисяч доларів, а вона пропонувала тисячу. Я їй сказав: приїжджайте. Вона одразу і приїхала. Хоча гроші не окупили й витрати на роботу, але тоді якраз вистачило, щоб викупити перламутр – його привезли на машині. Віддав усе до копійки, нічого не залишилося.

 

Матеріали для свого шедевра збирав довго. Для прикрашання використав також корали, штучний лазурит, пресовану бірюзу. Економив, бо натуральні камені коштують дорого – наприклад, такий кабошон натуральної бірюзи – за штуку 100$. Окрім того, мусить заплатити за оренду майстерні.

Зараз щомісяця за неї сплачує 1,5 тис. грн за оренду та понад 4 тис. грн комунальних платежів.

– За майстерню оренду мають заплатити навіть ті художники, що виїхали зараз, а їх у нас багато. Хоча ж вони не користуються нічим. Змушені з-за кордону відправляти гроші, які там отримують як допомогу – щоб не втратити приміщення. Взагалі, я б сказав, що в нас майстерня літня – тут приміщення не опалюється, доводиться палити електрику, а це шалені суми, і все одно в майстернях холодно. Не можна ефективно творити в такому холоді – мозок зайнятий лише пошуком рішення як зігрітися. Хіба хтось має замовлення термінове, то мусить терпіти. У мене накопичився тут борг, я зібрав зараз усі гроші – і ті що мені з Америки прислали, а все одно не вистачає. Бухгалтер тут каже, що у мене ж є пенсія, щоб я заплатив. Так, а пенсія для чого дається людині? Щоб ноги не протягнути з голоду. Невже вони хочуть, щоб я останнє віддав за оренду?

Таріел Чекурішвілі знайомий з першими трьома президентами України, з багатьма чиновниками. Зокрема, з нинішнім харківським мером Тереховим, і з його попередником, нині померлим, Геннадієм Кернесом. Захоплювалися його роботами, ходили на виставки. Та сказати, щоб постійно опікувалися долею митця – ні. Та він і не наполягає. Більше звик віддавати, ніж отримувати, каже. Так легше жити. Хоча, якщо потребуватиме якоїсь допомоги, яка в межах компетенції міського голови – звернеться. І додає: його щоденні побутові проблеми – не ті, з якими турбувати владу. Бо в інших зараз проблем в рази більше.

– Запросив майстра налаштувати рояль. А в нього квартира тут неподалік на Дерев'янка. Питаю, Валєра, як справи. Каже, що квартири немає. Показав фотографії – стіни зруйновані. Живуть у дружини в приватному секторі десь. Збираються виїжджати в Канаду. А що він мусить робити? Прийшла комісія, подивилися, записали. Приїхали якісь волонтери, раз привезли поїсти – і все. А як людям жити? До нас теж волонтери приїжджали – раз привезли продукти: консерви, борошно, пшоно. Я консервами годував кота – прибився тут один. Потім щодня купував йому курячи крильця, корм. А коли кіт відгодувався, знайшлася його власниця – повернулася до Харкова.

 

Родина Чекурішвілі виїжджала з Харкова на час перших найпотужніших обстрілів. Тоді син Таріела наполіг: приїхав і забрав батьків у село в області – в ту частину Харківщини, куди не діставала артилерія ворога. Зірвалися з дому тоді, коли в їхньому районі, поблизу з дитячою лікарнею впала російська ракета. Вибухом знесло покрівлю на багатоповерхівці, де живуть, у декого з сусідів вибило вікна. На початку травня, коли вже не міг нудитися в Сахновщині, Таріел повернувся до Харкова – мав проблеми зі здоров'ям, які потребували хірургічного лікування. Після операції відмовився покидати рідне місто.

До Грузії, де народився і прожив перші роки свого життя у будинку інтернаті, повернутися міг – та цього не хотіла його родина.

АВТОРСЬКА ТЕХНІКА

Роботи Таріела Чекурішвілі самобутні, легковпізнавані, мають особливий стиль. Використовує авторську техніку карбування, зізнається митець.

– Створюючи ваші роботи, чим ви керуєтеся? Стежите за трендами чи самі задаєте стиль і моду? – питаю.

– По-різному: то я слідую, то задаю, я опираюся і мода відступає. Бували такі випадки, коли хтось слідував моїми слідами, чи моменти змагальні, як у спорті. У мене були абсолютно випадкові такі технічні процеси, коли я переходив на металеві плити певної товщини, використовувати певні матеріали замість традиційних…

Карбувальник працює переважно з міддю, трохи з алюмінієм та латунню, один раз обрав матеріалом срібло, згідно з побажаннями замовника. А от зі сталлю не працює.

– Техніки спочатку брав традиційні – басма (видавлювання металу по спеціальній формі. – Gazeta.ua), видавлювання інструментами, потім дійшов до того, що треба використовувати ковку, і так званий "бісер", коли по стальній плиті б'єш спеціальним чеканом і залишаються кльопки. Потім приїхав у Грузію і придумував якісь ще насічки… Використовую тонування – тонкими пензликами й спеціальними паличками наношу речовину, яка надає колір металу. Буває, хтось розпитує, як це в мене вийшло, іноді навіть випадково щось відкриваю для себе.

 

Митець проводить коротку екскурсію своєю експозицією. Представляє інші роботи, які висять на стіні праворуч від входу. "Сванська трагедія" розповідає про грузинські міста, які знищували лавини, збираючи рясні жертви серед населення. Тут зображені гори з німбами, знамениті сванські вежі на схилах та схожі на краплі лавини, що стікають з гір.

"Символ захисника винограду" зображує схожого на лева міфічного звіра, який охороняє виноградники Грузії від знищення. Чекурішвілі переказує легенду про те, що коли на грузинські землі приходили завойовники, намагалися знищити виноградники. Але є якась сила, яка щоразу захищала плантації одного з символів країни.

– Нагорі – "Кабан". Це звір, який полюбляє гранати – у Грузії дуже багато гранатових дерев. Поруч "Молодість" – на ній молодий олень мріє про роги. Це моя власна техніка, ніхто до мене такого не робив. А далі – "Водолій", такий ось фантастичний сюжет, – показує автор свою чеканку з зображенням стилізованого жіночого тіла та візерунком у вигляді риб з людськими очима.

Таріел Миколайович запрошує в галерею – кімнату за скляними дверима без рами, де також зараз експонуються його роботи. Двері відкриває ключем.

ПЕРЛИНИ В КОЛЕКЦІЇ

Роботи, які експонуються на виставках, виконані в минулі роки. Останнім часом нового нічого не сотворив, каже художник. По-перше, з фінансових міркувань: лист металу коштує 150$, що доволі сутужно зараз виділити. Тим більше, взимку, коли хоч якесь опалення майстерні з'їдає кілька тисяч грн щомісяця. А в холоді працювати неможливо, зізнається.

Представляє власні твори. Над входом посередині стіни висить карбівка "Дракон". Праворуч три ікони: свята Варвара, святий Давид, та мученик цар Арчил.

 

– Не знаю хто як вважає, але мої картини варті великих грошей – принаймні, для мене. Тому що от взяти, наприклад, "Святу Варвару" – тут одних матеріалів на кілька тисяч доларів. Натуральні перли – то ще дрібниці, а їх тут доларів на 500. Тут цінний лик: срібло, емаль перегородчаста, це древнє ремесло. Я замовляв у Грузії, є там така матінка Глафірія в одному монастирі. Це дорога ручна робота. Оскільки я брат митрополита (митрополит Некреський і Еретський Сергій (в мирі Зураб Чекурішвілі), помер від ускладнень коронавірусу 19 вересня 2021 року.– Gazeta.ua), то мені зробили трохи дешевше. Але все одно це чималі суми.

Ліворуч від входу в рамі, оздобленій каповим шпоном зеленого кольору, висить "Виверження". За цей твір Чекурішвілі отримав срібну медаль на ВДНГ у Москві у 1989 році.

Поруч ікона Георгія Побідоносця в дещо незвичній варіації – замість змія його кінь топче копитом римського імператора Діоклетіана. Наступна картина зображує обличчя чоловіка з пишною бородою та волоссям, на яке ніби дме сильний вітер.

– Це Мойсей – він мені наснився. Нібито я відділився від свого тіла і полетів до небес. А він мене нагнав і каже: "Не бійся". Я прокинувся і намалював його, – обличчям художника проходить тінь ностальгійної усмішки. – Праворуч це теж Арчил, тільки в іншому виконанні.

 

Каповим шпоном рудих відтінків інкрустований рояль, який стоїть праворуч біля вікна. Це власність художника. Роялі деякий час були його основною роботою – встиг відреставрувати та інкрустувати кількадесят інструментів. Говорить, що музичні інструменти колись були його спонсорами – завдяки їм заробляв гроші для створення карбованих картин.

Творить ікони, піддаючись нестримному бажанню. Ніби хтось підказує, говорить митець. Так, сам не розуміючи чому, створив велику ікону Іверської Богородиці, яка нині висить в холі. Це не було замовлення, зізнається – творив, піддаючись нестримній ідеї, що він мусить зробити таку ікону. Називає себе камікадзе за те, що вкладає декілька тисяч доларів у роботи які ніхто не замовляв і невідомо ви хтось колись викупить. Та здешевлювати твори не береться.

– Іноді думаєш, чи не замінити ґудзиками якісь камені – але це огидно. Тому, наприклад, малахіт потрібен, а він – дорогий. І так з усім.

В холі стає шумно. Чути жваві жіночі та чоловічі голоси. Коли з Чекурішвілі виходимо з галереї, бачимо у холі двох жінок, яких щойно впустив у будівлю художник монументаліст і за сумісництвом комендант майстерень Геннадій Мироненко.

 

– Таріельчік! Привіт, мій дорогий! Дивися, кого я привела! Це Наташа, я знімала про неї фільм, а тепер вона фотокореспондент, їздить на війну! – розкриває для обіймів руки мистецтвознавиця та волонтерка Тетяна Бабіна – дуже жвава висока худа блондинка. Коротко обійнявши художника, продовжує знайомити присутніх. – Наташа, ти не уявляєш, який він талановитий! Ти зараз як побачиш його роботи, не повіриш! Ти просто зобов'язана це все засняти!

Поки новоприбулі гості разом з комендантом оглядають та фотографують роботи, автор погоджується показати мені свою майстерню.

МАЙСТЕРНЯ ХУДОЖНИКА

На другий поверх підіймаємося сходами, які огинають заґратовану ліфтову шахту. Щоправда, ліфт не працює давно. На світло-жовтих фарбованих стінах сходових майданчиків помічаю розмітку під майбутній розпис, а на другому поверсі перші малюнки – вишукані блакитні квіти та пташка. Обабіч ліфтових дверей влаштовані полиці, на них виставлені горщики з алое.

Двері, що ведуть до вузького темного коридору, теж не прості. Двостулкові, відкриваються в обидва боки, основа з товстої фанери, ручки зроблені з товстих гілок дерева, на склі – вітражі у вигляді жовтих та помаранчевих квадратів. У коридорі помічаю дизайнерські плафони на світильниках у вигляді перевернутих пірамід з вітражним оздобленням на верхівках. Сильно пахне чимось дуже знайомим, так іноді пахне в художніх галереях.

– Це оліфа й олійні фарби пахнуть. Тут в Андрія, художника, майстерня, – пояснює Таріел Миколайович.

 

Знову минаємо двостулкові двері та виходимо на сходи. Тепер – униз. Ліворуч – металеві двері, які художник відкриває ключем. Клацає вимикачем, відступає в сторону, пропускаючи мене вперед.

Майстерня виглядає як однокімнатна квартира, в якій давно ніхто не живе. Власне, це й була квартира, каже господар майстерні. Тут є санвузол, в колишній кухні – кімната відпочинку. Тут невеликий диван, стіл, книжкова полиця. І багато фотографій на стінах – Чекурішвілі з різними відомими людьми, світлини з України, Грузії та Америки.

Вікна квартири закриті великими банерами з фотографіями відомого грузинського фотохудожника Бадрі Вадачкорії, якому Чекурішвілі допоміг організувати колись велику фотовиставку. Ці світлини Тбілісі, зізнається, надихають. І допомагають відмежуватися від сірої буденності – зокрема, закривають старі рами та непривабливий вид заднього двору за вікном.

У другій кімнаті, самій майстерні, художник показує свої роботи. Майбутню ікону святого Ігоря, вже оздоблену перлами та малахітом – лик та руки на ній писатиме іконописець.

На стіні помічаю ще одну ікону Георгія Побідоносця.

– Це зробив на замовлення. Один грузин приїде скоро і забере її, – пояснює Таріел Миколайович.

Тим часом демонструє ще одну незавершену роботу – святого Гавриїла, найвідомішого у Грузії святого.

– Їй треба буде ще рамку зробити, оздобити камінням. Тонувати, а якщо будуть гроші – золотити чи сріблити.

З підвіконня художник бере до рук картину, яку назвав "Гординя". Зображує профіль чоловіка з великим носом і закопиленими губами.

 

– Це Боря, бізнесмен, який ходив постійно з таким виразом обличчя. Бо коли гроші з'являються, деякі люди починають дерти носа. Він одразу себе упізнав. І ще спитав, навіщо йому такий ніс намалював, – усміхається митець.

– Чи є у вас натхнення під час війни? Яка вона, творчість під обстрілами? – питаю.

– Є натхнення, і робота є. Якби не холод, більше часу би тут проводив. Це єдине що заважає зараз. Коли було тепло, я тут іноді навіть ночував. І обстріли тут пересиджував. Було таке, що дуже гучно вибухало неподалік, навіть полум'я бачив. Але якось звик вже. До нас, до речі, в перші дні війни намагалися росіяни прорватися. Я того не бачив, а от Гену розпитайте – це він з ними зустрівся.

МОНУМЕНТАЛЬНІ ВРАЖЕННЯ

З Геннадієм Мироненком, художником-монументалістом, який зараз виконує обов'язки коменданта художніх майстерень говоримо в, мабуть, найтеплішій нині кімнаті з усієї будівлі – так званій переговорній. Просторе приміщення має великі вікна, які виходять на південь, тож зараз залите сонячним світлом.

Чільне місце кімнати займає обклеєний червоним вінілом довгий саморобний дерев'яний стіл зі стільцями навколо. Ліворуч від входу – декілька кухонних тумб утворюють господарський блок. Там стоїть посуд, який говорить що у приміщенні не так давно був фуршет: стакани, тарілки з виделками, декілька пляшок з-під газованих напоїв.

Праворуч – горщик з високою розлогою монстерою, на великому вішаку – синя з малиновими лампасами козацька форма. Біля стіни – сірий диван-куточок. На нього я й сідаю, художник вмощується навпроти – підтягує низьке м'яке крісло. На жовтій стіні за спиною мого співрозмовника висить прапор України та яскраво-червона картина – портрет Григорія Сковороди, який створив Мироненко.

 

– Коли почався російський наступ 24 лютого 2022-го, я прокинувся рано вранці від вибухів у своїй майстерні. Мав термінове замовлення, тож працював до 02:00. Спочатку не зрозумів – послухав та перекинувся на інший бік спати. А потім згадав розмову напередодні – знайомий військовий зателефонував і сказав, щоб я збирав речі та терміново тікав кудись на західну Україну. Я не вірив, що буде наступ. А він сказав приблизно так: "П'ятдесят на п'ятдесят. Якщо не буде – я поставлю тобі ящик шампанського. Але скоріш за все буде, а тоді – шансів ніяких". Але я собі тоді вирішив принципово: нікуди не поїду, залишаюся, – згадує Мироненко.

Більшість художників виїхали в перший тиждень. Таріела Чекурішвілі син приїхав і забрав з прямо майстерні в останній день лютого. Хтось з митців виїжджав одразу за кордон.

Вибухом вивернуло вікна з рамами в майстернях, у тому числі в Мироненка. Та це не стільки налякало, скільки надало злості, каже вітражист. Черговий обстріл в сусідньому кварталі приніс думку, що треба перебиратися до підвалу. За якийсь тиждень сюди ж підтягнулися мешканці навколишніх будинків – у той час метро вже було забите людьми, які шукали прихистку від постійних обстрілів. Вибуховою хвилею вивернуло фрамугу вхідних дверей, та й самі трималися буквально на чесному слові – замок був скоріше для годиться.

 

– Я взяв електроковдру та пішов униз. А там сніг всередині лежить, двері завалилися всередину. Холодрига дика – опалення не було. Ми злили з батарей воду, щоб не розмерзлися. Кой-як заліпив ті двері, наступного дня поставив, як зміг. Тоді постійно були тут тільки я і Подлипський у підвалі.

Комендант художнього комбінату полагодив двері, поставив замок, від якого єдиний ключ тримав у себе постійно. Повісив оголошення зі своїм номером телефону для тих, хто хоче зайти. Ночував у холі, загорнувшись від холоду в електроковдру – тоді ще електрика була безперебійно.

ВОРОЖА ДРГ

За декілька днів по тому до майстерень намагалася зайти ворожа диверсійно-розвідувальна група. З нею Мироненко опинився сам на сам. Врятувався буквально дивом.

– Десь під ранок, на початку четвертої ночі тарабанять у вікно. Спочатку думав, що це наші – тероборонівці. Спросоння пішов. Коли чую "Дєд, откривай!". Тоді закралася підозра – наші так ніколи не кажуть. Підійшов ближче й одразу зрозумів, що ці п'ятеро – росіяни. Ну мене то й попереджали, що ДРГ їхні тут шастають. Я ж спочатку в тероборону теж пішов, та мені сказали, щоб я тут сидів, так з мене більше користі, але автомат забрали.

Геннадій мав телефон, на який треба дзвонити в разі чого. Блокпост тероборонівців був за кількасот метрів нижче вулицею. Та не зміг скористатися шансом – мобільний зв'язок тоді "лежав", сигнал не проходив. Між тим непрохані гості сильніше тарабанили у двері та починали нервуватися.

 

Могли зламати цю перепону легко, але спочатку, вочевидь, хотіли зробити все по-тихому, щоб не привертати зайвої уваги. А будівля дійсно могла б стати окупантам в пригоді: зручне розташування, гарний огляд, вихід на дах дозволяє контролювати навколишні вулиці. Тим більше, що виглядала покинутою – через світломаскування тут ніхто не вмикав електрики.

– Я не кажу, що сміливий – навпаки. Злякався і побіг по колу, увімкнув усе світло, яке було. Виглядало як акваріум з рибками, який підсвітили. А навкруги не просто неосвітлене, а абсолютно темно. І росіяни такі: "Дєд, виключі свєт!", а я їм кричу, що щас вимкну, а сам намагаюся дзвонити – марно. Думаю, все, амба. Но рішив, що просто так їм не здамся. Це смішно виглядало: я в смугастих штанах, у яких спав, бігаю по холу і кричу: "Товаріщ майор, там наши рєбята подходят. Сєкунду, я щас пєрєспрашу!" Це їх збило з пантелику на якусь мить.

А потім диверсанти почали матюкатися та відверто погрожувати, один пересмикнув затвор автомата. Мироненко зрозумів, що у нього готові стріляти. Підпирали двері – як ніби збиралися ламати, згадує художник. Та чомусь не зорієнтувалися і намагалися проломити двері всередину – при тому, що вони відкриваються назовні. Фактично, це врятувало митця, подарувавши дорогоцінні секунди.

– Дивлюся, а вони (тероборонівці. – Gazeta.ua) повертають вже на нашу вулицю з Клочківської – біжать. Бачать, щось стрьомне. Ці (росіяни. – Gazeta.ua) побачили наших, одразу почали стріляти. Один впав на коліно – "паф, паф!" – одиночними. Стрельнули і побігли. Коли побачив скільки їх біжить – семеро чи то восьмеро – почав відкривати двері. З іншого боку ще двоє біжать наших – патруль. І один кричить мені: "Гєна, ану закрий двері!", ну я закрив і одразу на нашу терасу помчав. Бачив одного підстреленого (окупанта. – Gazeta.ua) у дворі, а інших гнали до білої церкви на сусідній вулиці, там і знищили. Щоправда, один наш тоді загинув і одного поранили.

Фото: Ольга Стенько

Серед півсотні художників, які орендують приміщення під майстерні, більшість досі не повернулися. Хтось тимчасово живе і працює в західних областях, хтось виїхав за кордон. Люди влаштовуються, як можуть, намагаються розвивати творчість.

Наводить приклад художника Володимира Бондаренка, який останнім часом в Україні почав заглядати в чарку, бо мав творчу кризу. Та коли переїхав до Німеччини, потрапив на програму підтримки тверезості, нині живе повноцінним життям і малює картини, які ніколи в житті не малював.

– В нас Лариса Палевич була креативним куратором виставок. Має майстерню на Римарській, один з видів доходу – дешеві картини. Які замовник визначає сам: присилає картинку, замовляє розмір. Вони робили – п'ятеро дівчат були. Всі зараз виїхали. Я їм пару разів допомагав зробити красиво. З Німеччини повернулася менеджерка майстерні Влада – після того, як її дідусь і бабуся, що там живуть, сказали: "Да какая война, Владочка. Что ти рассказиваєш – вас же хотєлі освободіть". І от повернувшись, відновила тут бізнес. Замовлення зараз виконую я. Це гроші дуже невеликі – від 600 до 2000 грн. Але стабільні.

Більшість замовників з України, найчастіше – з сіл. Та не рідкість і замовлення з європейських країн. Нещодавно відправив чотири картини до Португалії, перед тим була Польща.

Своє перше замовлення в Харкові з початку повномасштабної війни виконав у квітні напередодні Великодня – тоді у Свято-Благовіщенському кафедральному соборі вибуховою хвилею від рашистської ракети був обезголовлений вітраж святого Афанасія Лубенського. Попри складнощі з матеріалами та логістикою, виконав реставрацію менше ніж за тиждень.

– 24 квітня в нас тут була перша виставка, присвячена Великодню. Другу відкрили 26 травня. Намагаємося кожен місяць робити заходи. Попри все, ми працюємо і творимо. І нашим мистецтвом показуємо, що не боїмося агресора, і віримо в перемогу України, – додає Мироненко.

×