"Не думали, що Путін достане. За лісом же Польща": як у селах біля Яворова пережили моторошну ракетну атаку

15

Рівно тиждень тому, 13 березня, окупанти нанесли ракетний удар по Міжнародному центру миротворчості та безпеки неподалік Львову. Українцям він більш відомий під іншою назвою – Яворівський військовий полігон.

Близько 30 крилатих ракет загарбники випустили вранці з літаків із акваторії Чорного моря. Частину збили наші сили протиповітряної оборони, але вісім – влучили у ціль. Зруйнували будівлі на території полігону. Загинули 35 людей, 134 – отримали поранення.

Полігон є стратегічним об'єктом, який знаходиться за 20 км від кордону з Польщею. Ударом по ньому Росія випробувала "червоні лінії" НАТО, заявив міністр оборони Литви Арвідас Анушаускас.

Поруч із полігоном розкинулося кілька сіл. Кореспондентка Gazeta.ua побувала у двох із них аби дізнатися – як ракетний удар пережили звичайні люди. Також розпитала, що вони думають про велику війну, яку Росія розв'язала проти України.

У цілях безпеки ми не будемо вказувати назви сіл, які знаходяться біля полігону. Також за проханням людей, не називатимемо їхні прізвища.

СТЕСАНА СМЕРЕКА І ВИБИТІ ВІКНА

- Не думали, що Путін достане аж сюда. Тут же кордон за кілька кілометрів! За лісом вже Польща. Якби промахнулись і їба*ули туда, то Європа вже би точно втрутилися, - розповідає 41-річний Андрій.

Його хата стоїть за 4 км. від одного із об'єктів, який розбомбили росіяни.

– Того ранку сусідка нас побудила. Її син емчеесник вже їхав гасити полігон зі сторони Яворова. Ми дітей швидко зібрали. Тільки мали вийти у підвал, як небо за лісом всьо червоне зробилося. А тоді тільки звук вибуху пішов, - показує рукою в сторону полігону. -У мене сестра живе з іншої сторони - за 400 метрів від одного з об'єктів, який лупанули. Коли бахнуло, то вона дітей побудила і голих в підвал спустила. Сирена була, але хто там раніше на неї звертав увагу? Тепер відвезла синів до баби в село. Діти перелякались, молодший казав, що надвір не ходитиме взагалі. А от знайомі під Борисполем живуть. Там часто під обстрілами сидять. То кажуть, що їхня трирічна донька від страху говорити перестала.

Фото: Василина КОПИТКО

Із сусідом Андрій їздив на полігон аби допомогти розібрати руїни. Виймає телефон та показує фотографії з наслідками обстрілу.

- Коли побачив, як наших хлопців із завалу витягують, то всьо всередині перевернулось. Але це ще пів біди. Знайомі розгрібали інший об'єкт, то казали: "Хлопців тільки одного з десяти можна було впізнати. Всі решта обвуглені", - знімає каптур і протирає долонею чоло. - Тоді подумав, що певно треба жінку з дітьми відправити до тьощі в Польщу. Бо вже якось воно всьо близько. Сила удару ракети така була, що товстелезну смереку стесало. Всі вікна кругом повибивало. А скільки осколків по території – тьма! Зараз покажу.

Кульгаючи йде в котельню. За хвилину повертається зі осколком ракети, який знайшов на місці на полігоні. Шмат металу завбільшки 10 на 10 см важкий, з дуже гострими краями.

- Таке легко може вбити навіть, якщо будеш за десятки метрів, - каже. – Ми як розбирали завали, то хтось крикнув: "Сирена!". То за секудну люди, як щурі, всі повтікали. А нам куди тікати? Ми хіба знали, де там укриття? Впав під бетонний пам'ятник. А сусід кричить, щоб бігли за іншими. Так і зробили. 40 хвилин сиділи в укритті, потім вернулися до завалів. Відтоді люди стали по-іншому на тривогу реагувати. Дітей водимо в підвал.

 

ЇЖАКИ І КОКТЕЙЛІ

Населений пункт оснащений обладнанням для оповіщення про повітряну тривогу. Проте не у всіх кінцях розлогого села чути сирену. Іноді про небезпеку повідомляють церковними дзвонами. Але основний канал інформації – місцева група у вайбері. Там представник сільради повідомляє про початок тривоги та її відбій.

- Ми добровольці, зарплату не отримуємо. Проходили мінімальні вишколи. Але все, що треба - вміємо, - неохоче говорить 30-річний Олег на блокпосту біля села. Він із кількаденною щетиною, під очима - чорні мішки. - Стоїмо по чотири години. Їсти приносять місцеві та й своє маємо. Разом з нами чергують і прикордонники.

Блокпост захищений бетонними плитами, які прикриті маскувальною сіткою. Поряд - мішки з піском і протитанкові їжаки. Неподалік в автомобільних шинах складені пляшки із коктейлями Молотова. У повітрі смердить гаром – дим розноситься із чорної бочки обабіч дороги.

 

На дерев'яній колоді лежить балаклава, поряд - банка з перекрученими шкварками і кілька пляшок води. Синьо-жовтий і червоно-чорний прапори причеплені по обидві сторони блокпосту.

- Перші дні було багато машин на харківських та київських номерах. Зараз вже менше. Перевіряємо документи, іноді дивимось багажник. На днях приїжджали іноземні журналісти, хотіли потрапити на полігон. Ясно шо їх туда не впустили, бо стратегічний об'єкт, - продовжує Олег. - Зараз всьо треба пильнувати. Ми діємо по обстановці, маємо чіткі інструкції, - показує на список номерів машин, що прикріплений на посту. - Орієнтіровку поліція надала. Ці машини у розшуку. Але диверсантів тут ще не затримували.

У Олега просить закурити товариш 38-річний Юрій.

- Як пальнуло на полігоні, то був тут, - затягується цигаркою. - Зразу мене набрали, щоб возити ранених. Боже, молодого хлопчиська завезли в лікарню. Він стогнав всю дорогу! А як стали роздягати, то там кишки вивалюються. Але живий тоді був, - Юрій кривиться і відвертається.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Поки Путін не здохне – нічого не скінчиться": як вокзал у Львові став форпостом для сотень тисяч утікачів від війни

На блокпосту стояти поки безпечно, але ситуація може мінятися, додає згодом.

– Хтозна, куди наступного разу прилетить. От у мене знайомий на Житомирщині на блокпосту чергував. Так ракета ударила і зразу чотирьох вбила (очевидно йдеться про обстріл блокпосту у Коростені, що здійснили окупанти 2 березня - Gazeta.ua).

РЕГУЛЯРНІ ПРОДУКТИ

З початком війни чимало жителів прикордонних населених пунктів виїхали до Польщі. Живуть, переважно, у знайомих. Статус біженця не оформляють, бо сподіваються незабаром повернутись додому.

Жінки, які залишились, займаються волонтерством - перші дні війни готували їсти й возили біженцям на кордон. Зараз возять в Україну гуманітарну допомогу з Польщі та інших європейських країн.

 

Значна частина місцевих чоловіків вступили в тероборону або пішли в армію.

- У нас багато хто родичів із Житомирщини прийняв. Є такі, що й зі Львова із дітьми поприїжджали, щоб у місті не сидіти, - каже 57-річна Ірина Андріївна, продавщиця сільського магазину. - Масово продукти люди стали скуповувати після того, як полігон обстріляли. Є такі, що з Ірпеня тікали, а тут знов від вибухів проснулись, - каже, поправляючи цінник на польській ковбасі. - Нам регулярно поставляють продукти. Певно вивозять то, що лишилось на складах. Ціни підскочили хіба тільки на Roshen і молочку. Але певно на решту тоже пожене скоро, бо во як бензин подорожчав.

Перші дні війни пальне видавали по картках. Зараз обмеження зняли, але ціни зросли до 43-44 грн за літр палива.

- Переселенцям помагаєм, але тоже не знати чого чекати від них. Во на днях ходив один і наш газопровід фоткав. І нашо то робив? Хтозна хто зараз сюда повтікав, - зітхає.
На вулицях селища багато жінок із дітьми. Жваво їздять машини. Про війну нагадують тільки новини і розмови деяких жителів.

 

МАЙЖЕ ВСІ У ПОЛЬЩІ

До сусіднього села їду велосипедом через ліс. У населеному пункті живуть біля 4 тис. людей. Постійно роботи більшість немає, в основному їздять на сезонні заробітки у Польщі.

Хати і господарські двори тут великі та доглянуті. Попри це чимало будинків обабіч дороги стоять пусті. На вулиці немає жодної дитини.

- Слава Україні, - підходить високий чорнявий чоловік у світловідбивній жилетці. – Когось шукаєте? – довго роздивляється посвідчення та вагається чи продовжувати розмову. Показує мій документ товаришам.

- Ану сховай телефон і нічо ту не записуй! Буш розказувати нам. Журналіст… Де ти бачила, щоб журналісти на ровері їздили? – кричить худорлявий чоловік махаючи руками в нашу сторону. – Шо ту хочеш?! Звідки можу знати, що ти наша?! Ану давай кажи, хто директор школи? А як наш лікар пишеться?

Після ряду перевірочних запитань стихає та сідає на дерев'яні піддони біля блокопсту. Запалює цигарку й зрідка підозріло поглядає.

- Бачите - нас тут троє людей. Остальні майже всі поїхали в Польщу, - сміється 35-річний Ігор. - Жінок і дітей ми повивозили за кордон. А чоловіки зара в лісі дрова заготовляють. Бо газ може відключать, а вугілля нема. А як є, то дорого. А нам треба думати про майбутнє. Ми всьо життя ту біля полігону, то вже звикли, що бахкає. Але ж то були учєнія... Ми до останнього не вірили, що будут атаковати прикордонну зону. Звичайно боїмося, але тікати не будем. Нам немає куда бігти.

Обладнаного бомбосховища у населеному пункті немає. При звучанні сирени селянам радять ховатись у підвалах. Але й ті є не у всіх.

- Тривогу слухаю по радіо. Як є, то втікаю, бо жити хочу. Біжу геть далі від хати у ліс. Та і все. В сусідки є півниця (викопаний у землі погріб - Gazeta.ua), але там мало місця, - розповідає місцева 75-річна Ганна Петрівна. Тремтячими руками поправляє хустку. - Я ніц з собою не беру в ліс. Як тривога минає, то вертаюся і сижу в халупі. Перші дві ночі ходила ночувати до сестри, вона там далі в селі живе. А далі, де буду ходив по людях, лишаюся вдома. Тікати в Польщу не буду, кому я там стара тре? А тут бульба своя, є кури, корова - їсти буде шо.

ЗАХІД НАГНІТАВ

У сільській раді облаштований волонтерський штаб. Його жителі організували ще з початку війни на Донбасі 2014-го. Збирають продукти, одяг, медикаменти та регулярно відправляють на Схід.

 

Староста села Марія погоджується говорити тільки після того, як відксерює редакційне посвідчення преси.

- Всі насторожені, але паніки немає, - каже. - Підвали підготували, запаслись водою, матраци з подушками покидали. Продукти й так у підвалах тримаємо. Тому там можемо жити. А нашій армії ми помагаєм завжди. Ходіть покажу, що вже зібрали.

Велика актова зала заставлена ящиками зі взуттям, одягом, засобами гігієни, дитячим харчуванням, консервами, крупами. Медикаменти розкладені в окремому кутку, усі ящики підписані. Збоку зібрані покривала й каремати

 

- Відправляємо на нашу Яворівську 24-ту бригаду. Зараз на Маріуполь буде відправка. Нам це все привозять українці з Польщі. Доставляють до кордону і ми звідти самі вже забираємо. Тут сортуємо. Тільки дзвонить якась частина - ми зразу туда, - розповідає Марія. - Тут уже зібрали і два ящики на лікарню. Нам помагають місцеві. Приходять дівчата й плетуть маскувальні сітки. Як дітей ще не повивозили, то й вони помагали. За два тижні зробили 16 штук. Нам одна підприємиця віддала відходи від швейного виробництва, то з цього плели.

До розмови долучається колега Марії. Відмовляється назватися.

- З 2014 року ми почали збирати для батальйонів, - розгортає зошит і показує списки допомоги. - Як люди здають гроші, ми потім звітність подаємо священику і він в церкві оголошує, що і скільки ми закупили. От зараз хлопці генератор просять, маєм закупити, вже знайли турнікети. В день ми робим дві-три відправки.

- Ми тут війну постійно відчували - з перших днів на Донбасі. З села хлопці пішли воювати. І з досвідом, і без, - дадає пані Марія.

- Але не вірили у повномасштабну війну. Думали, що знов буде Донецьк і Луганськ, а не так щоб і Київ бомбили. Але все одно надія є, ми мусимо вистояти. За своє боремося, - у волонтерки проступають сльози, щоб їх приховати, відвертається. - Зеленський би мав нас попередити. Бо Захід нагнітав, а він засокоював. Ну, але зараз він гарно тримається.

 

У 2014 році Путін за тиждень-два вже тут би був. Але зараз у нас армія дуже сильна, додають волонтерки.

ПЛАЧУ І МОЛЮСЯ

На сільському магазині оголошення: "Вхід без маски заборонений". У самому приміщенні продавчиня слухає месу по радіо. Прилавки забиті товарами. Є свіжі фрукти, хліб, багато консерв.

- Ажіотажу в нас не було. Всі продукти привозять, то хіба тільки з Києва вже не доставлятимуть, - каже продавчиня. - Я тут цілими днями плачу і молюся. У мене хлопці пішли в тероборону. Але я вірю в Бога і вірю в Україну.

Повертаюсь велосипедом через той же блокпост. На ньому вже чергують інші хлопці. Зупиняюсь на заправці, коли бачу машину з військовими.

- Знаєте, тут у сусідньому селі розгорнули цілий волонтерський штаб, збирають усе необхідне для армії. Ви відчуваєте нашу підтримку?, - питаю у солдатів.

- Відчуваємо, - сміяється чорнявий хлопчина спортивної статури. - Зараз у нас така підтримка по всій Україні!

 

Російські війська завдають авіаударів по ключових об'єктах військової та цивільної інфраструктури, руйнують аеродроми, військові частини, нафтобази, заправки. Окрім Яворівського полігону, окупанти завдали ракетного удару по Львівському авіаремонттному заводу. Напередодні там призупинили роботу, завядки цьому вдалося уникнути жертв. Також росіяни атакували КБ "Луч" у столиці. Пізніше стало відомо, що керівництво об'єкту завчасно вивезли з нього боєприпаси та комплектуючі для воєнної техніки.

×