У селище Ворзель Київської області російські військові зайшли у перші дні повномасштабної війни. Обстрілювали житлові райони населеного пункту з артилерії, скидали авіабомби та навіть застосовували отруйний газ проти цивільних.

Розбили місцевий дитячий садок, санаторій, зруйнували багатоповерхові й приватні житлові будинки. Пішли з Ворзеля після того, як українські захисники перейшли у контрнаступ наприкінці березня та почали відтісняти ворога до кордону.

Не менше за Ворзель від дій російських окупантів постраждало сусіднє село Микуличі Бучанського району. Туди росіяни зігнали сотні одиниць військової техніки та окопалися у лісі навколо населеного пункту. Регулярно вели вогонь по цивільній інфраструктурі не лише Микуличів, а й населених пунктів за селом.

Нині у Микуличах проводять розмінування місць, де стояли окупанти. І продовжують знаходити тіла розстріляних мешканців.

Кореспондентка Gazeta.ua побувала у Ворзелі та Микуличах аби дізнатися, як тамтешні мешканці пережили окупацію та як вони оговтуються після жахіть війни.

ХОЧЕМО ЗАБУТИ ЖАХІТТЯ

Від столиці до селища Ворзель їдемо трасою Київ-Чоп. Шлях пролягає через зруйновану Бучу. Масштаби її руйнувань жахають. Сучасні висотки та стильні нові кількаповерхові будиночки із середини випалені дотла, а замість вікон - чорні рами. Біля розбитих супермаркетів та торгових центрів - немає людей. Хоча до повномасштабної війни там завжди було багато містян.

У Ворзель заїжджаємо дорогою крізь старий ліс, де пахне хвоєю та смолою. Попри ранній час у селищі вже встигли поприбирати комунальники. Людей на вулицях небагато.

Фото: Тарас ПОДОЛЯН

Одноповерхова будівля селищної ради знаходиться під самою залізною дорогою. Поруч - аптеки та супермаркети. Їхні потрощені вибухами вікна – закриті фанерними дошками. Неподалік троє залізничників у помаранчевих робах розплутують клубки з проводами, які лежать у кошику – лагодять лінії електропередач.

Біля входу у селищну раду на круглій клумбі розквітли тюльпани. Земля аккуратно перекопана, а бордюри побілені вапном. Від високих сосен на старі бетонні плити падає мереживна тінь. У центрі клумби стоїть кругла біла антена – у Ворзелі працює супутниковий інтернет Starlink.

- У нас все добре, ми вже хочемо забути про ці жахіття, - нервово усміхається староста Ворзеля Андрій Липовецький, якого зустрічаємо біля адмінбудівлі. Чорноволосий чоловік з пасмами сивого волосся просить його не фотографувати. - Я до певного часу тута був. Молочко людям востання розлили, сів у розстріляну машину і тікати. Маю талісман з авто, з подголовнічка забрав.

Андрій Микитович дістає з кишені зімʼяту залізну кулю та уважно дивиться на неї, немов згадуючи пережите. Від обстрілів окупантів він тікав на початку березня. Росіяни знали, хто намагається виїхати з селища і тому почали бити по автівці. Від куль у неї відлетіло колесо, але Липовецький не зменшував швидкість й зумів урятуватися.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Ему нужно дать пожизненное!" - що зараз відбувається в хоромах Медведчука та які таємниці розкоші приховує його "золотий вагон"

- Люди вже вертаються потроху. Приходять ось взяти картоплю посадочну, а ми намагаємося їх забезпечувати тут, - веде далі староста. - Може комусь прийдеться дати їсти. Раніше маленька кількість людей за гуманітарною стояла, а зараз буває і по п'ятсот чоловік у черзі.

 

Для отримання допомоги, жителі Ворзеля мають прийти в селищну раду та написати заяву. В основному задовольняються потреби людей з низьким рівнем достатку, багатодітних сімей, пенсіонерів, осіб з інвалідністю.

- Наше селище не постраждало, як пострадали всі, - продовжує Липовецький. - Тільки частина та, що понад дорогою. Перші дні вони (росіяни. - Gazeta.ua) були всі на вʼїзді, на Ковельській трасі. Там стояла наша тероборона. Було трохи бойні, а потім вони зайшли сюди до нас звідти і зі сторони Немішаєвого (село за 7 км від Ворзеля. - Gazeta.ua). Там є така "Ясна поляна" - котеджне містечко. І вони там зайшли танками, а потім пішли далі. Були там у них штаби в приватних будинках. І вони там витворяли все, що хотіли. У нас стояли на вулиці Першого травня, в мене перед будинком був пост. І перед санаторієм "Україна" були, лікувальний центр потрощили.

Точна кількість загиблих у селищі досі невідома. Частину мирних людей росіяни розстріляли просто у будинках, згадує староста.

- Двоє молодих хлопців знайшли на окраїні - вулиця Горького. Там вони місяць пролежали. Їх тільки похоронили.

 

У Ворзелі росіяни обстріляли дитячий садочок. Будівля вщент розбита та не підлягає відновленню. По садочку прицільно випустили кілька снарядів з "Граду". Окупанти розбили також дитячий санаторій.

- Перестрілка ж тут була. Над головою літали літаки і гелікоптери, снаряди з однією і з другої сторони, - продовжує староста. - Я один раз біля свого двору нарахував 50 солдатів і 90 одиниць техніки - то перша колона тільки була. То в одну сторону біжать, то в другу... Вони було підʼїхали на Соснову (вулиця у Ворзелі. – Gazeta.ua), їм будинок не сподобався - з танка розвалили три у ряд. У них немає логіки. Ми сидим з вікна і дивимось за шторами, як вони їдуть, а сусід сидить на дереві і знімає. Блиснув телефон - до побачення. Дві секунди.

Липовецький жив у Ворзелі разом з дітьми та онуками. Найменші досі не можуть оговтатись після побаченого.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Сашу розірвало снарядом. Збирали на лопату й складали" - як зараз живуть люди у знищених росіянами Мощуні та Горенці

- Онук каже: "Діду, дивись, літак летить! І так крутиться, крутиться". У нас велике вікно, я дивлюсь, а це ракета над будинком летить у бік Гостомеля, - додає староста. – Виїхав з селища 11 березня. Вирішив, що треба рятувати сім'ю. Ми не збиралися виїжджати, але коли танки постійно перед двором катаються… Світло виключили, газ.

 

У селищі вже є газ, електрика, водопостачання та інтернет. Щодня до Києва курсує автобус.

- Для мене саме страшне було, як 25-го (лютого. - Gazeta.ua) не було хліба, - підходить до нас високий сивий чоловік років 60. Імені називати не хоче. - Прийшли сюди десь об одинадцятій годині, хотіли поговорити зі старостою. Селищна рада була закрита. Нікого ніде не було. Працював тільки один магазин. Я тільки підійшов до нього - одразу залп "Града".

- Але від 27 лютого до 3 березя ми видавали хліб, ліки і молоко. Знаєте, що це за зелені ящики? - питає Липовецький перехожого та показує на гори ящиків у коридорі селищної ради. - Отут був хліб першого числа.

До селищної ради підходять двоє жінок. Брюнетка Людмила Риженко - місцева депутатка. Вона одягнена у довгий бежевий тренч.

- "Новус" пік хліб на замовлення, домовились, - розповідає 34-річна Людмила та робить ковток гарячої кави з паперового стаканчика. - Там є ферма, молоко у великих бутлях безкоштовно привозили. Ліки з Бучі везли.

 

Жінка у перші дні війни поїхала у Бучу за ліками, однак повернутися не змогла. Почалися сильні обстріли, згадує.

- Була вимушена там залишились, сиділи там у підвальчику в лікарні. А виїхала вже, коли був "зелений коридор". Там хоч якийсь звʼязок був - на четвертому поверсі міської ради в туалеті. Я там сиділа і координувала всі "зелені коридори". А у Ворзелі хтось вилазив на сосну, а потім бігли по сусідах розказували.

ШВИДКА СМЕРТЬ

Біля будівлі метушиться рудоволоса жінка. Віником підмітає поріг, вибиває пісок з коврика та протирає ґанок старою ганчіркою. 68-річна Катерина Дротик працює в селищній раді прибиральницею. З Ворзеля не виїжджала навіть під час окупації.

Катерина Тихонівна проводить усередину будівлі. Через натовп людей у коридорі, протискаємося до зали засідань. Там тхне сирістю.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Старшого сина розстріляли. Його хлопці десь закопали" - як Бородянка та Андріївка оживають після пережитих жахіть

- У мене душа болить і серце плаче, - розповідає про пережите жінка. – Я була у підвалі "Учхозу" (навчально-дослідне господарство на території Ворзеля. – Gazeta.ua), де нас закривали і душили газом. Там вони хлопчика застрелили і жіночку ранили. Кров'ю стікала…

 

Страшна подія сталася 3 березня. На той момент місцеві ховались у підвалі господарства вже тиждень.

- Вечором ми закрилися у подвалі. Вони дуже довго стукали, десь минут 40. А потом давай стрєлять! Автоматною очереддю прострелили двері, напустили газу, - згадує Катерина Тихонівна. - Ми підбігли потом до дверей. Стала отако до стінки і думаю: "Слава тобі, Господи, шо така бистра смерть". Дихать уже не можна було, але хтось відкрив двері. Ми одне на одного попадали, а вони зразу сказали: "Руки вверх, мужики!" У всіх телефони забрали. Першим виходив хлопчик, а на горі танк стояв і вони з автоматами. Стрельнули і хлопчик зразу впав, кров з рота пішла. Женщіна почала кричать. Він (росіянин. – Gazeta.ua) перемотав, щось колов. Нас усіх окружили, а хлопців забрали окремо у амбулаторію. Там їх били, ми чули крики. Здівалися над ними – ребра переламали. Але живі лишилися. Чоловіка Люсіного (знайома Катерини Дротик. – Gazeta.ua) поранили в плече. Врач сказав, що пуля вийшла: "Перев'язуйте самі".

Коли газ трохи вийшов із підвалу, росіяни знову примусили людей зайти всередину. Побитих хлопців також привели і посадили біля жінок.

- У них були звʼязані руки, ребра поламані, губи розбиті. Куртка в одного була розрізана, - продовжує місцева. - Мого сусіда вночі привели і я просила розвʼязати йому руки, бо вірьовка товста була і пережала отут до крові, - жінка кладе руку на зап'ястя та здригається. - Він не міг навіть дихнуть, чай йому давала. На другий день двох забрали і повезли на танках. Возили їх, як защиту. Випустили за чотири дні. Хлопці ішли пішком десь із Мироцького (село за 5 км від Ворзеля. - Gazeta.ua). Кажуть: "Ми даже не знаєм, де нас викинули". Там трупи лежали, а вони без сознанія були. Мабуть думали (росіяни. - Gazeta.ua), що не виживуть уже.

Чоловіки одразу виїхали із Ворзеля. Катерину Тихонівну кликали з собою, однак жінка не захотіла. Бо у селищі в неї залишилась сестра, яку вона не хотіла залишати. Тим більше біля сестриного двору знаходився штаб російських військових, згадує Дротик.

 

- З її двора і города стріляли. Як я можу покинуть її? Їй 74 роки. Коли ходила до неї, то два рази стояла на колінах біля блокпостів, аби пропустили. Вони завертали назад, - говорить жінка.

КІБОРГ АНДРІЙ

У ворзельському парку під деревами стоять великі намети. Брезент сірого кольору у деяких місцях потертий та у чорних плямах. Чути запах куліша зі шкварками. Тут волонтери готують для місцевих обіди на вогнищі. У столітрових казанах булькає гаряча каша, а дим від багаття клубочиться в повітрі. За їжею люди стають у чергу.

Залізну дорогу неподалік переходять двоє жінок. У руках ведуть велосипеди. Вони приїхали із села Михайлівська-Рубежівка, щоб отримати гуманітарну допомогу. Погоджуються показати зруйнований окупантами селищний дитсадок.

 

- Люди бояться, щоб вони знов не вернулися, - зізнається Валентина Недашківська у чорних сонцезахисних окулярах. На пояс повʼязала спортивну куртку. - Це не признаний геноцид. Нам треба такі санкції вводить, шо ого-го! Там (у Росії. – Gazeta.ua) люди такі. Ми б уже в Україні виходили на вулиці... Ніякої дружби і спілкування з ними більше не може бути.

Росіяни обстріляли будівлю для ясельної групи. Снаряди, вочевидь, влучили просто всередину, бо приміщення для наймолодших дітей - вщент вигоріло. Дах знесло, однак зімʼяті його рештки де-не-де звисають до землі. У вцілілих кімнатах валяються потрощені меблі та дитячі іграшки. Від розбитого скла відбиваються сонячні зайчики.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Життя у підземеллі, літаки від яких усе здригалося і "батюшка Путін" у росіян: як Харків оговтується після жорстоких обстрілів

- Ми відрізняємося від них. Ми зовсім інший народ. Українці ніколи б такого не зробили, - продовжує Недашківська. - Вони навіть у школах дітей з дитинства вчать, що українці вороги.

Людмила Стукаленко, подруга Валентини, залишилась без роботи. Працювала кухарем у ресторані, який згорів через обстріли.

 

- У мене сусід напротів кіборг Андрій. Згинув недавно, - каже Людмила. - Зайшли до нього в хату було і знайшли брошурку за аеропорт. Вийшли і сказали: "Все сжечь!" Але батьки впросили.

- До однієї жіночки, яка сама родом із Росії, прийшли у двір, - додає Валентина. - А вона одна, діти виїхали. Каже: "Меня освобождать не надо! Я родилась в Воронеже. Я тут хорошо живу, мне все тут нравится".

МИКУЛИЧІ

Село Микуличі знаходиться за 7 км від Ворзеля. Російські війська окупували населений пункт 27 лютого і з його території вели обстріли по Ірпеню, Гостомелю та Бучі. Нині у селі практично безлюдно.

На другому поверсі сільради Микуличів зустрічаємо Петра Перевозника - голову Немішаєвської громади до якої входить село. Чоловік із сивою бородою та чорними вусами голосно роздає вказівки підлеглим. Побачивши нас, привітно усміхається рівними білими зубами. Пропонує показати зруйновану обстрілами школу. Везе туди на власному Lexus золотистого кольору.

 

- Вони зайшли до нас 27 лютого. Я був тут до 10 березня, - роповідає дорогою Петро Петрович. – Ви ж розумієте, що в окупації голова не може бути? Або він налагоджує роботу з окупантом, або відмовляється. Тоді тебе в плєн забирають, розстрілюють або шантажують сім'єю. Тому родину вивіз 10 числа в Ладижин. А із 12-го я вже працював при оперативному штабі у Києві.

Школу росіяни накрили мінометами 5 або 6 березня, згадує голова громади, коли спиняємося неподалік навчального закладу. До будівлі йдемо вузькою дорогою, яка з обох боків заросла травою.

Шкільне подвір'я прибране. Лежать кілька куп побитої цегли та поламане дерево.

 

- У нас російські війська робили для себе плацдарм, щоб наносить удари, передислоковуватися і йти на Київ. Вони у нас за населеним пунктом (на околицях Микуличів. - Gazeta.ua) зробили собі бліндажі, окопалися. І "Гради" якраз отут заряджались, виїжджали на поле і оттуда обстрілювали Ірпінь і Гостомель.

У Микуличі спершу зайшла регулярна російська армія - мобілізовані війська, що складалися з юнаків 20 років, згадує староста. В окупантів швидко закінчилися пайки. Тому вони почали ходити по будинках і просити їжу та воду.

- Тут садове товариство у нас одне є. Там остались двоє чоловіків аби за усім наглядати. Два орки з автоматами перелізли через заборчик: "Можно ли у вас водички попить набрать?" - продовжує Петро Петрович. - Наші спитали: "Нащо ви сюда прийшли?". Відповідають: "Мы вот с этого автомата не выстрелили ни разу, мы войны не хотим. Отступить не можем, боимся Путина".

Іноді окупанти крали техніку, яку пізніше могли обміняти на продукти. В однієї бабусі вони виміняли телевізор на вісім штук яєць, згадує Петро Петрович.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Модулі – наче термоси" – як живуть переселенці у першому в Україні мобільному містечку

- Другим (після регулярної армії. – Gazeta.ua) заходив спецназ. Вони робили зачистки. У них десь взялися списки із адресами керівництва. Мене шукали, атовців, поліцейських. Ці люди в першу чергу підлягали ліквідації зі сторони росіян. Нікого їм не вдалось тут виявити. Ми підозрюємо, хто це (видав росіянам адреси керівництва і атовців. – Gazeta.ua). Однак для того, щоб притягнути цих людей до відповідальності, треба принаймні два свідки. Деякі ж і досі бояться говорити.

 

Після спецназівців у Микуличі прийшли буряти та кадировці. Ці військові наганяли страх на людей, обкрадали помешкання.

- У передостанній день перед відходом - росіяни просто з лісу вийшли з автоматами, зайшли в одне подвірʼя і розстріляли людину. Ще в двух дворах сімейні пари… Були в нас викрадення. Є люди, які пропали безвісти.

РОЗСТРІЛЯЛИ ЖІНКУ

Школа у Микуличах складається з трьох корпусів. Двом старим більш як 130 років. Третій – новіший – 1968 року. Він акуратно облицьований та пофарбований у персиковий колір. У його даху зяє величезна діра, яка виникла після влучання снаряду.

Усередині пошкодженого корпусу видніється холодильник і дерев'яні полиці на підлозі, які перемішані з книгами.

 

- У тому, як вороги заходять у населені пункти, ми помітили тактику, - розповідає голова громади. – Спершу вони ішли полями, великими групами. І попадали під обстріли. Потім зрозуміли, що найкраще укриття – це населені пункти. Бо наші не будуть стріляти по людях.

Російські військові заходили у села, окопувались та заселялися у вільні хати. Техніку ставили просто у дворах та городах людей, щоб їх не обстрілювали. Школу розбили спеціально, вважає Перевозник.

- Вони припустили, що у таких обʼєктах, як школа, можуть розміщуватися ЗСУ. Цілеспрямовано знищували інфраструктуру, - говорить голова. - Чим їм мішали забори, по яких вони їздили і розвалювали просто? Їм зовсім була не зрозуміла Україна. Нашу державу вони знали тільки з того, що їм розказували. Питали у людей: "В какой город мы попали?" Вони сприймали за міста усі населені пункти, де є асфальт, вода, газ, школи нормальні. А це були наші села. Вони не очікували побачити тут такий розвиток. Думали, що тут як у них в дєрєвнях - туалети на вулицях перекошені, помойки прямо у дворах.

 

З 31 березня росіяни почали нову передислокацію. На броньованих машинах вже проходили Микуличі і йшли далі – до кордону України з Білоруссю.

- Є такі люди, яких називають "очі". То від них поступала така інформація, що двісті-триста одиниць виходили з цієї зони, - каже Петро Петрович. - Різна техніка: танки, БТР, бензовози. Вони вже так більше не зайдуть сюди. У нас зараз три лінії оборони до Києва.

Їдемо на околицю села. З вікна машини видно сухі поля, туристичну базу із брудним ставком між деревʼяними будинками для відпочинку. На узбіччі під очисними спорудами стоїть спалений легковик. Від вогню залізні дверцята та дах викрутило у різні боки. Водій згорів за кермом.

- У нас в кожному дворі робили запальні суміші (коктейлі Молотова. - Gazeta.ua). Я бачив і просив, щоб ніде й нічого. Партизанщина тут не проходить, бо це не та війна, - пояснює голова. - У Клавдієво розстріляли жінку, яка під час руху колони з кимось розмовляла по телефону. Її снайпер зняв… Чоловіків могли остановить на дорозі, роздіть догола і перепровірить їх на предмет татуювань, потертості від ременю автомата, бронежилету. Якщо десь щось підозріле, то одразу стріляли.

Виїжджаємо до двоповерхового будинку з цегли. Повз нього проходить дорога до лісу, де окопувалися російські військові. Там їх знищили українські захисники.

 

Біля паркану дому стоять поліцейські машини, пожежна з краном та "швидка" - сьогодні у цій місцевості проводили розмінування. Попри це у лісі досі лежать сотні нерозірваних боєприпасів та ворожа розбита техніка з якою обстрілювалися Микуличі та інші села.

РОСІЯНИ ОКОПАЛИСЯ

Ворог бив з "Градів", мінометів та гранатометів. Микуличі також бомбардували ракетами, авіабомбами та фосфорними боєприпасами.

- Ми зараз намагаємося вирішити питання про надання звання Герой України нашій жительці, Ілоні Куровській. Вона підірвалася на міні, коли працювала як волонтер. Допомагала у перші дні всім, чим можна. Здавала ЗСУ ключові позиції росіян - каже Петро Перевозник. – Сама вона з Клавдієво-Тарасового, працювала колись в апараті Верховної Ради.

 

До лісу від цегляного будинку йдемо ґрунтовою дорогою. Пил піднімається у повітря та осідає на взутті та одягу. Від задушливого повітря стає важко дихати. Помічаємо, як пожежний кран піднімає із землі розбитий російський танк та ставить його на причіп вантажівки. Різкий скрежет наче розрізає повітря.

Біля іншої російської згорілої техніки, видніються обвуглені корпуси пральних машин, телевізорів та холодильників. Усю цю побутову техніку росіяни покрали із будинків жителів села.

За скошеними снарядами деревами стоять російські розбиті танки, вантажівки, БТР та БМП, бензовози. Обсяг знищеної техніки вражає.

 

- Не доїхало до Білорусі і Росії, - жартує Петро Петрович і проводить углиб між соснами. Під ногами тріщить трава та шишки.

Ходити тут заборонено. Перевозник просить дивитися під ноги, бо ще й досі сапери не все розмінували. Пожовклий мох, що подекуди вигорів, усипаний дрібними гільзами, кулями та снарядами 30-го калібру. Вивернуті назовні залізні боєприпаси розкидані між окопами та бліндажами. Росіяни збудували під землею справжнє містечко. Щоправда, усюди валяється сміття, бляшанки з-під консерв, пакети від пайків, пластикові пляшки та засоби гігієни.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Рогань - та сама Буча. Там стільки зґвалтованих жінок та дівчаток!" - родина з Харкова розповіла про пережиті жахіття

У виритих окопах - камуфляжний одяг, на деревах висять тільники та перевернуті пляшки-умивальники. Неподалік - напів вигорілі бронежилети та каски чорного кольору, схожі на ОМОНівські. Трохи далі у росіян була кухня - біля розваленої вантажівки валяється картопля, підсмажена від вибухів. У повітрі панує сморід від згнилої на сонці капусти.

 

Лунає гучний вибух, від якого кидає у холод, але Петро Петрович навіть не здригається.

- Це наші знешкоджують, - пояснює. - Вам ще повезло, дещо застали. Отам лежать патрони, а то "Муха" (радянська реактивна протитанкова граната. - Gazeta.ua) вистрілена. Ось ще цілий патрон під ногами.

Біля погаслого вогнища стоїть пляжне пластикове біле крісло. Столики ж росіяни робили із деревʼяних ящиків з-під боєприпасів. На деяких збереглися паперові наклейки: "115 мм выстрелов", "г. Москва", "Свердловская область".

 

Біля польової кухні розкидані коробки від пайків болотного кольору з написом "Военторг" та "Не для продажи". У купі пластикових пляшок фірми "Троицкая" загубилися чорні берці. Біля стежки лежить розвернута газета "Красная звезда". На першій шпальтьті окупантів закликають боротися з "нацизмом в Україні".

ПУТІН ЗДУРІВ

У будинку, від якого ми ходили в ліс, живе самотній літній чоловік. Біля двору до нас вибігає молода вівчарка чорного кольору. Господар у старій військовій формі миттю її вгамовує: "Ельза! Ану іди сюди!".

- Я їх (росіян. - Gazeta.ua) сильно ненавиджу за всі ті діла, шо вони наробили, - каже Іван Ковальчук, поправляючи тонкі прозорі окуляри. - Вони в хаті у мене жили. Окопані отут були, метрів десять від дому.

 

Іван Дмитрович не покидав Микуличі під час окупації. Росіяни приходили з обшуками і не дозволяли виходити з хати.

- Військову форму найшли. Запитали, чи я військовий. А я полковник в отставкє. Служив у внутрішніх військах зразу, а потом у пожежній охороні і начальником охорони по Чорнобильській електростанції. Потім міста Припʼять. Був ліквідатором аварії на ЧАЕС, - розповідає Ковальчук.

Повномасштабна війна застала Ковальчука несподівано. 24 лютого він якраз збирався їхати в Київ.

 

- Чую рано десь таке, як потріскування. Вийшов, виліз на чердак, а там вертольоти вже літають! – згадує. - Думаю, ну всьо, здурів він (Путін. - Gazeta.ua) повністю. До двух часов тут побув, потом поїхав заправився. Почали мені звонити знакомі і однокашніки. Кажуть, що вони (росіяни. – Gazeta.ua) йдуть, як на марші. Підʼїхала машина - чеченці екіпіровані. Питають: "Вы тут один?". Я говорю: "Один". Повернулися і поїхали.

Вже за добу Іван Дмитрович побачив біля свого подвірʼя три броньовані машини. Росіяни наставили кулемети та пушки на будинок, згадує.

- Вони на углу стояли, я вийшов до них. Спитали, чому не ухожу. А куда мені іти? Тут моя земля, і це - мій дом! Позбивали у мене усі замки, розвернули на углу свою радіостанцію. Повне поле заставили технікою! Я тут нарахував десь одиниць пʼятсот.

Ковальчук перед війною переніс операцію на серці. Лікарі призначили йому особливу дієту. Чоловік просився в окупантів зʼїздити в магазин, щоб купити продуктів. Але росіяни не пустили. Мовляв, снайпери зроблять з нього "решето".

 

- Задав питання їм, чи надовго до нас? Сказали, що на два дні, - веде далі місцевий. – У одного із солдатів побачив нашивку Псковської дивізії.

Сильні вибухи біля дому були після 26 березня, згадує чоловік.

- З 26 числа около семи часов вечора чую приход іде. Бах-бах! Почало зриватись все, мене кидануло волной, - говорить. - Були такі взриви, що не було сил. І длилось воно часа три. На другий день тихо було. Після того стояли ще пʼять днів. 1 квітня уйшли вже назовсім. Прийшов лісник до мене: "Дядь Вань, ви живий?" Приніс їсти мені.

 

Під час окупації Ковальчук майже нічого не їв. Удома була тільки вода та мука.

- Раз принесли мені пакети, але я їх собаці віддав, вона їла. А так муку розводив водою, - говорить. - Колись мій батько в голодовку розказував, що опух був, і баба його спасла. На роботу вони ходили, а перед тим йому мішала якусь суміш типу дерті і давали пити. Отак розводив муку.

20

цивільних щонайменше загинули від дій окупантів у селі Микуличі. Точну кількість жертв поки встановити не вдалося.

×