"Над головою пролетів літак і десь бахнуло. Зрозумів - щось відбувається": як добровольці зі зброєю захищають Полтаву

10

Майже 100 тис. людей вступили до територіальної оборони за даними Національної гвардії, які наводили на початку березня. Ці бійці протистоять повномасштабній агресії Росії на рівні з іншими українськими захисниками.

Тисячі українців також записалися в добровольчі формування. Разом із поліцейськими вони ночами виїжджають на патрулювання своїх населених пунктів, стоять на блокпостах і стежать за тим, щоб люди не порушували вимоги комендантського часу.

У майже 300-тисячній Полтаві на охорону громадського порядку виходять щодня та щоночі кількасот членів одного з добровольчих формувань. У комендантську годину, яка в місті триває з 20:00 до 6:00, вони їздять за погодженими маршрутами на автомобілях і затримують порушників. Чимало добровольців беруть на чергування власну легальну зброю.

Кореспондентка Gazeta.ua побувала на нічному патрулюванні міста й поспілкувалася з бійцями, які охороняють Полтаву.

ІНСТРУКТАЖ ТА ОРІЄНТУВАННЯ

Кожне патрулювання починається з обов'язкового інструктажу. На визначену годину з'їжджаються мобільні екіпажі та сходяться піші патрулі. Хтось у поліцейському однострої, формі охоронних фірм, мисливських куртках чи цивільному одязі. Але абсолютна більшість – в армійському одязі різного забарвлення.

Правоохоронці на вході ретельно перевіряють документи — паспорти, дозволи на зброю та посвідчення громадського формування. Інструктаж на 20 хв. проводять чергові офіцери поліції, керівники відділів.

Наприкінці всім учасникам патруля дають орієнтування на злочинців, яких підозрюють у кримінальних злочинах чи диверсійній діяльності. Також номери нещодавно викрадених авто, які можуть використовувати злочинці або російські військові. Оголошують систему розпізнавання "свій-чужий". Після цього групи одна за одною покидають залу.

 

У складі кожного цивільного екіпажу на патрулювання вирушає озброєний поліцейський. Усе заради того, щоб навчити цивільних членів формування правилам патрулювання та забезпечити законність під час імовірних затримань порушників.

Від головного управління поліції ідемо темною вулицею до автомобіля. В умовах світломаскування ліхтарі не горять. Про те, що навкруги багато людей, можна здогадатися за звуками руху і приглушеними голосами. Тут не заведено підсвічувати дорогу ліхтариками чи телефонами — всі добре орієнтуються в пітьмі.

— У разі виявлення порушників комендантської години потрібно їх зупинити, перевірити документи, з'ясувати причину перебування на вулиці, — розповідає дорогою до авто інспектор тренінгового центру Головного управління Нацполіції в Полтавській області, який представляється Олегом. — Спершу з машини виходить людина з ліхтарем, яка починає спілкування та перевіряє документи. Ліхтарем треба світити в обличчя, щоб розпізнати наміри порушника та не дати йому зрозуміти, скільки нас, у кого є зброя тощо.

Про себе Олег розповідає коротко: в поліції 14 років, працював у різних підрозділах. Має бойовий досвід — два відрядження в зону АТО/ООС. Перше почалося 3 травня 2014-го.

ДМИТРО З ОХОРОННОЇ ФІРМИ

27-річний Дмитро – старший добровольчого патрульного екіпажу. Високий і стрункий чоловік поверх військової флісової куртки одягнув чорний бронежилет. На поясі — шкіряний патронташ.

Для безпеки тримає рушницю в небойовому положенні — переломлений ствол поклав на згин руки. Уважно вдивляється в темні вулиці. Сьогодні яскравий місяць і напрочуд прозоре зоряне небо.

— У мирному житті працював в охоронній фірмі. Була робота, родина, якісь плани, — починає розмову Дмитро. — Дитина в школу ходить. Мріяли полетіти на відпочинок. І в один день, 24 лютого, всі плани рухнули. До того я не вірив, що велика війна почнеться. Був упевнений, що це психологічний тиск. Ліг тієї ночі спати пізно, а за три години брат зателефонував: "Почалося повномасштабне вторгнення Росії". Перше, про що подумав — треба захистити родину. Зібрав усю сім'ю в вдома.

Того ж дня чоловік поїхав у магазин зброї, відстояв чергу й закупився патронами. Екіпірування вже мав.

 

У патруль їздить вже понад два тижні. Намагається через ніч. Бо треба родині приділяти час. І відпочивати, пояснює старший. Додатково вдень також розв'язує волонтерські питання – збирає та передає гуманітарну допомогу.

На діяльність у громадському формуванні витрачає власні кошти.

— З початку війни витратив багато — допомагаю армії, на патрулювання. Я так не підраховую, щоб прямо цифри, але за ніч у патрулі ми проїжджаємо десь 150 кілометрів. Це щоразу гривень 400-500. Вважаю, що держава має підтримувати такі добровольчі батальйони. Їх треба спонсорувати — вони ж теж готові боронити рідні міста. Багато чим можуть допомогти.

Більшість історій порушників, яких затримує з іншими добровольцями – схожі одна на одну, ділиться Дмитро досвідом.

 

— Рух на одинадцяту годину! — несподівано говорить інший патрульний з позивним "Док". Різко газує, скеровує автівку ліворуч і гальмує. Стаємо на в'їзді у дві багатоповерхівки практично в центрі міста.

Світло фар вихоплює з темряви невисокого чоловіка років 60. У чорному одязі й кашкеті він тримає праву руку в кишені куртки, у лівій — напівпорожній пакет з логотипом мережі супермаркетів. Має втомлений вигляд.

— Стояти! Повернутися! Руку повільно дістати з кишені! — поліцейський швидко і впевнено виходить із переднього пасажирського місця.

Світить ліхтарем в обличчя дядькові.

— Працюю кондуктором, повертаюся з депо після роботи, — пояснює він.

— Гарного вечора, — Олег повертає паспорт і довідку. — Швидше повертайтеся додому.

— Допомога потрібна? — лунає звідти.

— Ні, розібралися. Дякую, — змахує рукою Дмитро.

"ДОК" І ГУЛЯКА НА ТРОТУАРІ

Усі повертаються в машину. Водій вирулює з дворового проїзду та продовжує маршрут. Їде зі швидкістю 30 км/год. Не має власної зброї, але добре керує машиною. І має ще один важливий фах — медичний. Працює лікарем, має хірургічний практикум. Звідси й псевдо.

— Для мене активна фаза війни почалася, коли о шостій ранку зателефонувала дружина, яка вночі поїхала автобусом у відрядження до Сум. Вийшла на вокзалі й почула стрілянину. Потім зателефонував син із Києва й сказав, що місто обстрілюють. Йому 24 лютого якраз виповнився 21 рік, — "Док" обережно об'їжджає ями на дорозі. — Не знав, як розірватися між містами й устигнути забрати рідних додому. Дружині вдалося вскочити в буквально останній автобус і виїхати із Сум у напрямку Черкас. Добре, що не поїхав її забирати в Суми, бо якраз потрапив би в пастку в Охтирці. Зустрілися на півдорозі на київській трасі — там на неї вже чекав на заправці. Встигли й сина з дівчиною забрати зі столиці. Коли виїжджали — в місті вили сирени, а потім знову були обстріли.

Позаду наближається автівка – поліцейський Duster. Вмикають дальнє світло. "Док" пригальмовує. Патрульні повільно проїжджають повз, розглядаючи наше авто. Не зупиняючись, додають швидкості та зникають вдалині. Наша машина зареєстрована як патрульна. Її номер відомий правоохоронцям.

 

— Наступного дня разом із сином-студентом поїхали у військкомат, — продовжує водій. — Побачили довжелезну чергу на запис в тероборону й засмутилися. Та від знайомих атовців дізнався, що організують громадське формування. Одразу поїхали й записалися. З третьої дня долучилися. Дружина допомогла організувати медичний пункт, іноді з нами в патруль їздить, — "Док" говорить швидко і з веселою інтонацією.

— О, ще один гуляка! Праворуч на тротуарі, — каже Дмитро.

Невисокий і худий чоловік намагається кудись сховатися. Розпатлане темне волосся, на щоках кількаденна щетина, темна куртка й старі джинси мають неохайний вигляд. Від нього тхне алкоголем. На виглад йому років 50, хоча під час огляду виявляється, що чоловікові 37.

— Я мастєр по ремонту стіральних машин. Ремонтірував машинку в брата. Нємножко випив піва. Його ж можна. Не рощитав время, таксі не смог визвать. Тепер йду домой пєшком, — виправдовується порушник.

На вимогу поліцейського викладає на асфальт вміст кишень: жменю зім'ятих чеків, що розлітаються від вітру, три ключі на кільці, чорну пластикову запальничку й 50 грн, старий і "побитий життям" смартфон.

"Док" проводить поверхневий огляд — промацує руки, шию, кінцівки й тулуб.

 

— Де живеш? — питає Олег, беручи телефон порушника. Перевіряє всі месенджери й застосунки.

— На Кропивницьком пєрєулкє (у Полтаві немає такого, є провулок Кропивницького, — Gazeta.ua), — відповідає чоловік.

— А що це в тебе тут за геолокації збережені? О, ще й мости! Мітки ставив? — раптом питає правоохоронець.

— Нєт. Ви шо, подумали, я із "етіх"? Із сєпаратістов? — сміється, показуючи некрасиві зуби. Бачить суворі погляді і перелякано вирячує очі. — Та ви шо! Я не такий, нє! Я мєсний! Практіческі. З Хорола (місто районного значення в 100 км від Полтави. — Gazeta.ua), а в Полтавє давно живу.

— А звідки зараз йдеш? Де брат твій живе? — питає Дмитро, що строїть на віддаленні з рушницею в руках.

— А який іменно? У мене їх п'ять, — із п'яним запалом вигукує чоловік, театрально змахуючи руками.

— Так, він шось мені не подобається. Веземо у райвідділ, хай розбираються, — каже Олег.

Опівночі в райвідділку жвавий рух: привозять порушників комендантської години. Практично всі напідпитку — і чоловіки, і жінки. Порушників заводять, черговий записує їхні дані в журналі.

Коли виходимо на вулицю, годинник показує початок першої ночі.

— Ну шо, давайте в штаб на каву? — пропонує "Док".

АВТОМАТИ Й РУШНИЦІ

Абсолютно темна будівля біля входу має укріплення — біліють мішки з піском. Не вмикаючи ліхтарів, чоловіки піднімаються до дверей. Дмитро тихо, але чітко каже черговому пароль. Двері відчиняються й ми опиняємося в яскраво освітленому приміщенні.

 

Піднімаємося сходами на поверх, звідки чути чоловічі голоси. У квадратному холі з десяток людей. За довгим столом сидять чоловіки в камуфляжі. Хтось стоїть, притулившись до стіни. Поруч зброя — автомати, мисливські гвинтівки й рушниці.

Тут розгорнули пункт харчування для добровольців. Пахне кавою, борщем і медикаментами — тут же цілодобово чергують медики.

— О, зміна прийшла. А ми якраз собирались їхать. Дякую за каву! — каже "Шрам", невисокий чоловік у камуфляжі та з жовто-блакитною стрічкою на бронежилеті. Натягує на голову оливкову балаклаву. Чоловіки розбирають зброю та йдуть униз.

"ДЄД" ІЗ ПІСТОЛЕТОМ

Повільно спускається сходами з верхнього поверху коротко стрижений сивий чоловік трохи вище середнього зросту. "Особлива прикмета", що одразу впадає в очі, — пишні й акуратно підстрижені майже сиві вуса на округлому обличчі. У цивільному одязі, поверх темного светра — розвантажувальний жилет. Несе на плечі РКК — ручний кулемет Калашнікова.

— Я ось-ось буду прадід. Вже на пенсії — чорнобилець, служив у міліції. Хоть сам і не дуже з міліцією дружив. По характеру — протестант. Я проти такого всього несправедливого. А несправедливості скрізь хватає, — розповідає про себе 59-річний чоловік на псевдо "Дєд".

Живе в одному із сіл, що нещодавно приєдналося до полтавської ОТГ. Про початок війни дізнався не з інтернету.

— Над головою пролетів літак і потім щось бахнуло. Так і зрозумів, що щось відбувається, — пояснює "Дєд".

Того ж дня вирішив стати на захист рідного району.

 

— З першого дня ми давай бігать по разних тероборонах. Там сказали: "Ти, діду, старий. Нєхер тобі бігать, хай молоді бігають". Сюди приїхав: "Хлопці, якщо ще й ви мене пошлете...". Так і записалися. Нас отсюда не гонять, — усміхається.

Кулемет, який знімає з плеча і ставить на підлогу, — навчальний. Везе до свого села на околиці Полтави, щоб провести заняття для побратимів.

— Люди налаштовані вчитися. І серйозно налаштовані. Просять виділити хоч якусь зброю, хоча би на блокпости, — пояснює.

Зі зброї "Дєд" має лише пістолет — один на трьох із сусідами, з якими їздить у патруль.

— Патрулювати не страшно. А шо бояться? Да, сначала у мене тут була родина — внуки, діти. Боявся за них. Зараз відправив їх подалі й нічого не боюся, — пояснює. — Вважаю, що наше патрулювання потрібне. Хоча нам треба себе жорсткіше в чомусь вести. Сам я гуманна людина, з м'яким серцем. Мене можна уговорить, бо не можу жорстко поступать з кимось. Якщо бачу несправедливість — борюся з цим. А якщо бачу, шо людина дійсно помилялася, то не йду на конфронтації.

Найважче в патрулі — чекати, каже "Дєд".

— Виїхали, стали в рідному районі й чекаємо, моніторимо рух. Звертаємо увагу на авто, що рухаються вночі, особлива увага — стороннім. За необхідності допомагаємо іншим патрулям, бо маємо в мікроавтобусі місце для транспортування затриманих, — пояснює. — Трохи незрозуміло поводиться поліція: щовечора — нові вводні на інструктажі. То треба затримувати та везти всіх у найближчий відділок, то не треба. То обіцяють, що всіх порушників комендантської години зберуть і направлять копати окопи, то наступного дня просять переконатися, що людина швидко потрапила до місця проживання, вказаного в паспорті.

Люди можуть оступатися. Тому, може і правильно, що зараз порушників комендантського часу не карають жорстко, розмірковує "Дєд".

— Ми всі громадяни України. Кожен із нас має право — на життя, лічну жизнь. Якось треба в чомусь понять і простить. Хоть тут і є нєкоторе колічєство вредних елємєнтов, но Полтава — спокійне місто. А от у мене є питання до мерії, що вони починають одталкувать громаду від себе. Сразу вроді як прийняли нашу помощь, а тепер ведуть себе так, вроді ми їм не нужні, — зітхає.

 

— Розповідаю курйоз. Внутрішньо переміщена особа проживала п'ять років на одній і тій же адресі, але до цих подій він наче і не існував для громади. Хоча їздив на одній і тій самій машині й отоварювався у сільському магазині, — 55-річний "Математик" зручно вмостився на стільці за столом і смачно затягується цигаркою. П'є американо з металевої кружки, на якій написаний маркером його позивний. – Тепер же всі бачать: їде машина з луганськими номерами. І вночі ніби "зникає". Перелякані селяни викликали поліцію. Ми оперативно приїхали й почали світити ліхтарями в автомобіль і будинок цього чоловіка. Він вибіг і виніс пачку паспортів. Виявилося, вивозив харків'ян з-під обстрілів.

— А ми, живучи в одній громаді, не знали хто він і чим займається. Просто раніше люди не звертали уваги. Тепер все змінилося — перезнайомилися, — додає "Дєд". — Тому я й кажу, що зараз гуманніше ставлюся. Бо є таке прислів'я: "Язик мій — ворог мій". Треба зразу перевірити інформацію, а потім ляпати язиком і відволікати людей. Можливо, була на той момент якась важливіша інформація. А ми цілу ніч "промордували" людей з оцими з'ясуваннями, — "Дєд" скрушно хитає головою, складає на плече РКК та прощально змахує рукою.

"МАТЕМАТИК" ІЗ ДОНЕЦЬКА

Блондин середнього росту, нормальної статури. В окулярах у тонкій металевій оправі має вигляд викладача університету. Дивиться уважно, але спокійно. Тримається впевнено. Відчуття — ніби перед тобою добре збалансована, стиснута пружина. Його рухи підкреслено уповільнені, але відчувається — за найменшої загрози може активно спрацювати.

У "базі даних воєнних злочинців київського режиму", який запустили в терористичній ДНР, має власну сторінку з орієнтуванням.

"У березні-квітні 2014 року спільно з іншими представниками київської хунти займався диверсійною та розвідувальною діяльністю на території Донецька й області, спрямованою проти організаторів та активістів ДНР. Має великий досвід оперативної та розвідувальної роботи, вміє користуватися всіма видами стрілкової зброї, навичками рукопашного бою", — так описується "Математик" на порталі квазіреспублік.

— У травні 2014-го, коли в Дніпрі організовували один із добровольчих батальйонів, я долучився до підрозділу. Коли ж постало питання вибору позивного, то спочатку назвався "Доцентом", бо був викладачем у вузі. Але на той момент у підрозділі вже був свій "Доцент". Тож отримав від побратимів "математичне" псевдо, — розповідає.

"Математик" родом із Донецька. З початком російсько-української війни вивіз родину до Полтави. Брав участь у бойових діях, згодом став працювати з ветеранами.

У перші дні широкомасштабної російської агресії став у витоків організації добровольчого формування. Відповідає за організацію та роботу мобільних патрулів.

— Перші постріли в цій війні зробив 2 травня 2014-го. Будучи тоді вже пенсіонером, підполковником, я витяг зброю в Донецьку. З того часу перманентно перебуваю на війні й тримаю себе в тонусі, — розповідає "Математик".

У Полтаві за радянських часів він служив у військовій частині. Був спочатку курсантом, потім командиром відділення, далі — замкомвзоду. Тут залишилися вчителі, колишні командири. Тож після першої ротації 2014 року оселився з родиною саме тут.

— Що буде активна фаза (російської агресії. — Gazeta.ua) я і тоді знав. Очікував її пізніше на місяць-півтора, — розповідає "Математик". — Щойно президент оголосив, що пенсіонери МВС можуть отримати зброю, приїхав в обласне управління поліції й отримав необхідне для захисту України. Спочатку мене закріпили за одним з районних відділів поліції, де ми з колегами, пенсіонерами МВС, надавали допомогу. На другу добу війни ми долучилися до створення добровольчого формування.

 

Швидко до формування почали долучатися десятки, а потім і сотні полтавців: ті, хто не зміг достоятися у величезній черзі до військкомату, кого не взяли в тероборону за віком чи станом здоров'я. Люди, що стали членами формування, стали приводити сюди друзів і знайомих.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: У нас не лише техніка, а й народ - Зеленський показав спротив українців

— Українці швидко самоорганізовуються. Держава в такий момент не потрібна. Держустанови, як-от Нацполіція, СБУ — живуть в одному світі, а ми — в іншому, — продовжує "Математик". — Не всі люди розуміють, що тут маємо досить мирний час, який треба використати для організації оборони, створення військових підрозділів. Маємо цей час, бо наші хлопці десь в інших місцях воюють і стримують ворога. Важко усвідомлювати, що деякі посадові особи вирішують якісь свої справи замість того, щоб думати про організацію оборони міста, — військовий тушить недопалок в паперовому стаканчику з-під кави, який хтось залишив на столі.

"Математик" — заступник командира добровольчого формування. Патрулі, за роботу яких він відповідає, чергують цілодобово. Це добровільна робота — ніхто не оплачує добові й навіть пальне. Люди все виконують на волонтерських засадах.

— У кожного свої цілі й завдання в мирному житті. Але перед великими випробуваннями ми маємо їх залишити. І люди переважно відкинули свої амбіції й прийшли сюди. На патрулі складаються, нехай і маленькі, колективи. Був випадок — прийшов один чоловік зі своєю машиною та зброєю. Я спитав, чи має напарника? За пару годин він привів ще двох — узяв сусідів. Зараз у нього є свій екіпаж та ще два. В кожному — щонайменше одна одиниця зброї. Тобто, чоловік проявив себе як лідер, нехай малого, але колективу.

Результати роботи формування можна виміряти й описати, вважає "Математик".

— У місті значно менше панікерів, практично немає мародерів. Ми якось навіть удень затримали та здали одного крадія. Оперативний нюх спрацював. І в сумці в нього виявили те, що він поцупив. А у нічний час наших патрулів у місті пересувається більше, ніж поліцейських. І люди додаються — вмотивовані, яким не треба розповідати про дисципліну, — пояснює.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Доки Путін не здохне – нічого не скінчиться": як вокзал у Львові став форпостом для сотень тисяч утікачів від війни

Прогнози щодо подальшого перебігу російсько-української війни "Математик" дає неохоче. Та зазначає, що 2014-го одразу зрозумів, що ця війна на довгі роки. Мав перед очима приклади Придністров'я, Абхазії та Осетії, додає.

— Ці конфлікти досі не вичерпані. Тривають по 20-30 років. Хоч і активні фази давно завершені — проблеми не вирішені. Досі російські так звані миротворці в Абхазії перебувають, — говорить "Математик". — Однозначно одне: все завершиться нашою перемогою. Але коли та якою ціною? Хотілося б, щоб Полтава залишилася мирним містом, до якого війна не докотиться. Саме тому вирішили укріпитися, щоб нічого не допустити. Але не все від нас залежить. Десь якісь мери виявляються зрадниками і здають міста разом із начальниками поліції.

 

Чоловік запалює чергову цигарку.

— Я, починаючи з 2014 року, ніколи не надівав балаклаву й не приховував власне обличчя. Бо нічого протиправного не вчиняв. А вороги — нехай вони знають мене в обличчя і бояться, — сміється.

Знизу чути кроки та голоси. Ще один патрульний екіпаж заїхав зігрітися та збадьоритися кавою. Чергові ставлять у мікрохвильовку тарілку з пиріжками. Харчі добровольцям привозять небайдужі містяни та волонтери, гарячу їжу готують підприємці в закладах громадського харчування.

Виходимо на вулицю та, не вмикаючи ліхтарів, йдемо до машини мовчки.

— Що допомагає Україні вистояти перед рашистами? – питаю в чоловіків, коли знову їдемо темними вулицями.

— Я думаю, Україна тримається завдяки духу, сили наших людей. Ми ніколи не скоримося. Усі згуртувалися. Навіть ті, хто мав недомовленості в мирному житті — зараз стоять один за одного горою, — каже Дмитро, пильно вдивляючись у тіні на нічній вулиці за вікном машини.

"ВИЯВЛЯЄМО ПОМІЧНИКІВ ВОРОГА" — ПОЛІЦІЯ

— З початком широкомасштабної агресії Росії проти України було розпорядження міністра внутрішніх справ і голови Національної поліції України — максимально залучати громадян, які хочуть брати участь у захисті цілісності нашої держави та забезпеченні правопорядку, — розповів Gazeta.ua речник обласної поліції Юрій Сулаєв. — Насамперед залучили колишніх працівників МВС, які отримали зброю на період захисту держави. Це підсилило наряди поліції, збільшило їхню щільність. До охорони правопорядку залучаємо й представників громадських організацій, що мають мисливську зброю. Також людей із територіальної оборони, самооборони.

У середньому за добу працівники поліції спільно з патрулями перевіряють в області понад 2000 підозрілих осіб. З них щодня 12-15 тих, хто становить окремий інтерес правоохоронних органів, додав Сулаєв.

— Добровольці працюють разом із поліцією. Їхні маршрути погоджують. Вони виконують завдання, які ставлять поліцейські. Завдяки цьому ми перевіряємо максимальну кількість людей, які перебувають під час комендантської години на вулиці. Так виявляємо серед них тих, хто допомагає ворогу. На превеликий жаль, є такі й серед місцевого населення, — пояснив Юрій Сулаєв.

×