З перших годин повномасштабної агресії РФ проти України мільйони наших співгромадян стали внутрішніми переселенцями.

Українці масово їхали з охоплених полум'ям війни територій до більш спокійних областей, де місцеві громади розташовували новоприбулих у вільних приміщеннях. Найчастіше у школах, дитячих садочках, коледжах тощо.

Полтавщина межує з областями, які прийняли на себе першу хвилю російського наступу - Харківською, Сумською, Чернігівською та Київською. Тож зрозуміло, що сюди виїжджали люди масово. У Полтаві переселенців було понад 200 тис., були заповнені усі гуртожитки, готелі, заклади освіти та табори відпочинку.

Як зараз, після року повномасштабної війни, живуть переселенці у Полтаві, дізнавалася кореспондентка Gazeta.ua.

150 ГРИВЕНЬ

Жваву блондинку в яскраво червоній куртці та зелених утеплених спортивних штанах зустрічаю на сходах до школи.

59-річна Тетяна з Харкова. Працювала вихователькою в дитячому дошкільному закладі.

– 24 лютого минулого року я ранком поїхала на роботу. Нічого не чула – жила в іншому кварталі. Не могла зрозуміти, чому не ходить транспорт. Коли дісталася на роботу, то здивувалася, що все закрито. Зідзвонилася з сотрудніками і вони мені сказали, що відбувається в країні, – Тетяна відкриває свою сумку зі шкірзаму рудого кольору, дістає цигарку та клацає запальничкою.

Довго розкурює – тонкий папір одразу стає вологим від мряки. Розповідає, що жила в багатоповерхівці у трикімнатній квартирі на підселенні – дві інші кімнати займали чужі родини. Так у Харкові видавали житло співробітникам освітньої галузі.

– У мене було лише 150 гривень готівки, а інші – на картці. Зняти було ніде, все закрите. Я неділю промучалася, їсти не було чого, купить ні за шо, та і ніде. Співробітники повідомили, що в них на районі в АТБ можна зняти гроші. Там же неподалік живе жінка, за якою я доглядала – приносила продукти, готувала їсти. Вона просила, щоб я прийшла до неї жити. Я й поїхала, – веде далі харків'янка. – Тоді був сильний мороз і я 5 годин простояла в черзі, щоб зняти гроші і купити продуктів. Електрики не було декілька днів, розмерзся холодильник. Я тій жінці того ж вечора понаготувала всього – м'яско зварила з морозилки. А ранком вона сказала, що передумала і щоб я додому поверталася.

Тетяна розповідає, що її підопічна не раз змінювала рішення. Спершу багато обіцяє та відмовляється від своїх слів, щойно отримує допомогу.

– Всі думають про пенсіонерів, як їм важко живеться. А їм у нас віздє "зелене світло". Та вони тільки жаліються і вимагають, щоб їх любили, а самі любити не хочуть. У нас чомусь тебе ніхто не пожаліє, якщо тобі від 18 до 60 років. Ти тільки всім винен, мусиш мовчати і терпіти. Я трохи не дотягла до пенсії, і тепер не можу влаштуватися на роботу – бо мій вік ніде не потрібен.

Коли з волонтерами одного разу вона поверталася додому, то дізналася, що до її рідного 62-го мікрорайону потрапити не можна – там обстріли і чекали атаки російських військ. Тетяну відвезли до місцевої церкви. А за декілька днів вона поїхала в Полтаву.

 

– Тут спочатку складалися відносини дуже складно – вони, відать, не хотіли (приймати переселенців. – Gazeta.ua). Якщо в третьому ліцеї були з відкритою душею, то тут, мабуть були не готові до переселенців. Сюди я переїхала 26 червня. Вони видно зрозуміли, що їм нікуди діватися, – жінка викидає в смітник згаслу цигарку та розкурює нову.

– Одне діло коли вчителі спілкуються з учнями, школярами. Інше – коли виховують дорослих людей. Кожен зі своїм образованієм, зі своїм характером, можна сказати, дурним. Адміністрація коли щось рішає, як нам жити тут – вони з нами це не обговорюють. Коли ми приїхали, треба було вибрати декілька людей, які були би вроді як комісія. Щоб вони стежили за санітарним состоянієм. І якщо якісь вопроси виникають, то виносити їх на всєобщє обговорення. Бо коли вони (адміністрація. – Gazeta.ua) дивляться на нас со своєй точки зору – то як мешканці, живущі тут (у Полтаві. – Gazeta.ua), а не у школі. І думають як нам краще рішить, але без нас.

Так було і з пральною машинкою, і з місцями для сушки та прання, пояснює. У школі одночасно проживали 200 людей, а машинка одна. І на усіх два душа – один жіночий, один чоловічий.

– А наступила зима і на каждому поверсі поставили по одній сушкє. Це мало. Тут була гризня така, шо далі нєкуда… Тут душ тече, вони недоробили, а кажуть, шо це переселенці, –обурено ділиться жінка.

Незадоволена Тетяна й харчуванням: основу раціону складають каші. Їх вже не сила бачити, каже. Тому на сніданок та вечерю не ходить. Хіба на обід – їсть борщ чи суп. Інколи вареники, чи пиріжки. Буває сік. Іншу їжу купує собі самостійно з єдиного доходу – 2 тис. грн щомісячної соціальної допомоги.

ДИРЕКТОРКА

Коли почалася повномасштабна війна, усі школи одразу перейшли на дистанційне навчання. У їхніх приміщеннях розселяли людей, які евакуювалися з-під обстрілів та окупації.

Про те, як живеться переселенцям у цій школі, говоримо з директоркою закладу, яскравою блондинкою у чорному светрі під горло.

– Їхнє проживання тут залежить від нашого з ними співіснування. Школа це все-таки школа. І забезпечити усі потреби та зробити стовідсотково домашнє перебування – ми такої мети не ставили, – розповідає Ірина Миколаївна, директорка полтавського середнього загальноосвітнього навчального закладу. – Тому, що це практично у школах неможливо. Але є виділені класи та у місті прийнята Цільова комплексна програма підтримки внутрішньо переміщеним особам. Відповідно, виділяються кошти. У кожній школі є своя бухгалтерія. І ми закупляємо для потреб ВПО те, що їм необхідно.

Забезпечують проживання переселенців у школах з декількох джерел. Надходження гуманітарної допомоги суворо обліковується – складаються акти, потім під розпис видається переселенцям. Інше джерело – цільова програма виділення державних коштів. Ці гроші проходять через шкільну бухгалтерію, на них закупили ліжка з матрацами та інші необхідні речі. Такі меблі, як стільці та столи використовуються шкільні.

Меблі встановлені в класах, які використовуються нині як кімнати гуртожитку для спільного проживання.

– Є електрочайники, мультиварка, мікрохвильовки й холодильники стоять на кожному поверсі та в їдальні. Медпункт забезпечений необхідними ліками для невідкладної допомоги. Встановили душові кабіни. У нас триразове харчування – те, чого у школі раніше не було: сніданок, обід і підвечірок. Є гуманітарна допомога. Влітку ми зі своїх городів також привозили свіжу зелень та сливки-грушки-яблучка.

Навчальний процес у школі продовжується в дистанційному форматі. Вивести дітей на денну форму навчання не можуть, оскільки в закладі немає можливості організувати сховище, а повітряну тривогу оголошують практично щодня. Для дорослих пропонують під час тривог сходитися в коридор першого поверху. Мовляв, у будівлі, зведеній у XIX столітті – стіни товсті й міцні, тож вона цілком може слугувати укриттям.

На початку зими у школі відкрили пункт незламності – встановили генератори великої потужності, виділили кімнати для обігріву.

Разом з людьми у школі проживають тварини. Є коти та два собаки – такса і алабай. У перші місяці великої війни тварин було значно більше.

– Люди виїжджали та забирали з собою своїх улюбленців. Ми навіть для котів робили окрему кімнату – в гардеробній. Там 20-25 тварин проживали, і кошенята були. Тоді люди самі склали графік і організували прибирання за улюбленцями. Та зараз багато хто виїхав, залишилося декілька тварин. Зараз родина з великою собакою живе в окремій кімнаті.

 

Усього в школі 20 навчальних класів. Декілька кімнат використовують як склади для запасів – мішки з борошном та крупою, олія, консерви і консервація, коробки з гуманітарною допомогою, окремо в кімнаті стоять генератори. Деякі кабінети використовуються за прямим призначенням – звідти вчителі ведуть дистанційні уроки, там працюють з методичними матеріалами та заповнюють класні журнали.

– У нас вчителі чергують, бо ми і вночі проводимо заселення. Ще зустрічаємося, проводимо робочі наради, у нас триває освітній процес. Тому, коли до мене звертаються переселенці та вимагають їм надати окремі кімнати, я пояснюю, що не можу. Зараз живуть у нас у 8 класах і в актовій залі.

Упродовж теплого сезону минулого року переселенці спочатку жили в спортзалі. Спали на матрацах, а то й просто ковдрах чи кариматах. Та від такої практики швидко відмовилися – коли прийшло похолодання, велике приміщення з високою стелею стало важко обігріти, а величезні вікна теж не сприяють утриманню тепла. Люди скаржилися на холод і протяги, навіть попри теплові пушки, які встановили, тому їх і розселили зрештою по класах.

– Люди скаржаться, вимагають покращити їм умови, але наші можливості обмежені. Та в нас за ініціативи міської ради монтується модульне містечко, вже зовсім скоро переселим людей зі школи. Всі написали вже заяви. Бо школа повинна бути школою.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Модулі – наче термоси" – як живуть переселенці у першому в Україні мобільному містечку

Директорка зауважує, що нинішнім пожильцям дуже сподобалося жити у центрі Полтави і тому вони неохоче погоджуються переїжджати на територію психлікарні за межею міста, де і зводять модульне містечко.

ДОРОСЛІ ЯК МАЛІ ДІТИ

Як і в будь-якому колективі, де змушені на невеликій території перебувати багато малознайомих людей, без конфліктів не обходиться, каже директорка. Та для початку згадує про позитивні моменти.

– Дорослі люди іноді бувають як малі діти, – говорить. – Тут буває усе. Когось ми виселяли з поліцією. Та почну з хорошого: мені зробили ремонт у кабінеті. Матеріали всі наші, а вони все зробили: поклеїли шпалери, поштукатурили, побіліли стелю, підключили лампи. І не тільки мені… Взагалі, у нас тут були інженери, електрики – коли заїжджали, вони казали, що можуть робити те-то й те-то. І щоб ми зверталися. Один, наприклад, чайники ремонтує – вони ж ламаються постійно.

Основна проблема була пов'язана з алкоголем: деякі пожильці занадто регулярно вживали міцні напої. А потім починалися гучні з'ясування стосунків. Були п'яні та агресивні, пояснює директорка. Були й наркомани, які валялися на сходах. Тож доводилося звертатися до правоохоронців.

 

Таких людей безповоротно виселили. Стало спокійніше, та конфлікти все одно виникають: між собою сваряться жінки. Доходить навіть до бійок – через побутові проблеми.

– Коли люди довго живуть в таких умовах, вони один одному набридають, починають конфліктувати. Та й ще треба враховувати, який контингент нині залишився в школах. Ті, в кого є, куди виїхати – виїхали, до родичів, знайомих, друзів. Дехто повернувся додому.

До кабінету заходить струнка молода жінка з довгим світло-русявим волоссям, сідає на стілець біля столу. Катерина Сергіївна – заступниця директора школи, допомагає переселенцям з організаційними питаннями.

– Коли стало питання реєстрації на майбутнє постійне житло, заповнили форми лише одна людина з Попасної. Міська рада будуватиме житло для переселенців, зараз створюють чергу. Треба зібрати пакет документів – серед іншого, про те, що немає де жити більше. Отож ми зробили висновок, що у всіх, хто тут живе, є своє житло, – продовжує Ірина Миколаївна.

– Багато хто звідси не виїжджають, бо не працюють і не хочуть – приходив до нас центр зайнятості, роздали анкети. То навіть не всі заповнили. Не хочуть. Звісно, є й ті, хто працює. Але більшість не зайняті. Бо бояться втратити виплати від держави, – додає Катерина Сергіївна.

Розповідають про родину – чоловіка з дружиною та дитиною. Їм знайшли житло через "Карітас". У цієї благодійної організації є програма, в рамках якої допомагають знайти окреме житло для маломобільних родин.

– Вони мені сказали: "Будемо виїжджати, бо ми тут більше не можемо. Ми тут дуріємо, тупіємо, деградуємо. Нам треба поштовх, щоб рухатися далі і розвиватися". Бо вони всі тут постійно – лежать, сидять, один одному набридають, – каже керівниця навчального закладу. – Хтось у когось порошок вкрав, чи в стіралку не в свою чергу поліз, чи просидів у душі довше… Тут навіть якщо подивитися, то не всі емоційно та психічно врівноважені – не лише через події, але через свій стан здоров'я.

Доводилося не лише проводити роз'яснювальні бесіди, а навіть викликати СБУ, ділиться педагог. Бо від пожильців, серед іншого, лунали побажання, щоб на Полтаву полетіли російські бомби. У таких умовах доводиться працювати вчителям: окрім своїх прямих обов'язків, "няньчитися" з переселенцями – виконувати роботу і кастелянів, і завідувати харчами та обліковувати і видавати гуманітарку. Регулярні обходи здійснює Катерина Сергіївна разом зі шкільною медсестрою. Вислуховують настрої, скарги та побажання.

Є й проблеми з крадіжками: з душової вкрали господарські речі, постійно ламають двері та крани. З їдальні винесли увесь посуд: щось просто вкрали, щось розкидане по усій школі, говорить очільниця закладу.

– Попсували наше майно шкільне: усі парти здуті, ламінування пішло пузирями, бо вони кип'ятять там воду, розливають все. Стільцями кидаються один в одного. А це наші меблі, матеріальні цінності, які за нами числяться, – каже очільниця школи.

КАБІНЕТ БІОЛОГІЇ

До кабінету біології широкими сходами піднімаємося на третій поверх.

На сходовому майданчику між поверхами тьмяне світло дощового дня, що проникає через велике вікно, набуває зеленого відтінку: тут на підвіконні, фігурних багаторівневих стійках та підлозі висаджені до трьох десятків кімнатних рослин.

У напівтемному коридорі третього поверху на розтягнутих мотузках сушиться білизна, уздовж стін стоять шкільні парти та стільці. Більшість дверей тут закрита, та в 16-му кабінеті облаштована житлова кімната.

У світлому класі замість парт стоять ліжка – головами до стін, утворюючи посередині прохід. Акуратно застелені ковдрами у запраній, але чистій білизні.

Проходом до дверей іде єдина нині мешканка кімнати – 68-річна Людмила Григорівна з Харкова. З підвіконня мені назустріч зістрибує невелика чорна кішка.

– Це дітей моїх кішка, її з Балаклеї вивезли. Вже повернулися додому, а кішку мені залишили, щоб я тут з розуму не з'їхала сама, – усміхається жінка, говорить російською мовою, але з м'яким українським акцентом та глухим "г".

Попри те, що в кімнаті відкрите на провітрювання вікно, Людмила Григорівна вдягнена досить легко – у строкату трикотажну блузу з коротким рукавом. Сідає на стілець біля столу поруч з виходом, я розташовуюся на кафедрі між класною дошкою та великим лабораторним столом.

– Люди повиїжджали, повернулися додому. Намагалися сюди хтось підселитися, але я дуже проблемна, маю купу болячок, після інсульту. Тут у нас були ще кішки й собаки, одне таке гавкуче – не замовкало, у мене отакенна голова була. Та якось мирилися – ніколи не було в нас сварок і конфліктів.

 

Людмила Григорівна приїхала сюди з рідного міста 4 березня 2022-го. Має квартиру у Харкові в мікрорайоні Салтівка. Коли у перший день повномасштабної війни російська ракета прилетіла у будинок на протилежному боці вулиці, в її багатоповерхівці вибухом вибило усі вікна. Декілька днів довелося жити в підвалі сусіднього будинку, до якого бігла з 5 поверху щораз, коли починався обстріл. Бомбосховищ не було, ховалися в непристосованих підвалах – тісних, брудних, задушних. У їхньому будинку було ще гірше – вище кісточки води.

– Поки з людьми була – ще нічого. Я знала що значить стріляють з танків, з "градів", коли є звук "виходу" та "прильоту", – згадує. – Там у нас чоловік був, розповідав нам все. Коли трохи стихало – піднімалася до себе. Та не могла, коли наверху, нічого ні їсти, ні пити – спазм у горлі був. Навіть таблетки не завжди вдавалося ковтнути, – емоційно згадує жінка. – Раз була вдома і вже стемніло, коли знову почали бахкать. Я біжу з поверху, пробігаю двором увесь будинок їхній, з торця до дверей підвалу, смикаю – зачинено. Хтось вийшов і навісив за собою замок. І в цей час летять два винищувача над головою – до того низько! Здавалося, зараз зачепить верхній поверх. Хоч я розуміла, що це наші, але було страшно.

У Харкові досі перебувають старший син з родиною, і брат, який перед самим початком вторгнення поховав дружину. Саме до нього в під'їзд на початку березня прилетіла російська ракета. Просто дивом зупинилася поверхом вище – родина мешкає на другому. Численні дірки у стінах та вибиті вікна залатали фанерою. Зимували у складних умовах та головне для них – удома.

Молодший син жив з родиною в Балаклеї. Кликав до себе матір. Та не змогла виїхати – на початку березня транспортне сполучення в тому напрямку вже було припинене. А досить швидко російська армія дісталася до міста та зайняла його. Домовилися телефоном виїжджати та зустрітися десь в більш спокійному місті – у Полтаві. Добиралася поїздом. Тут спочатку жила в спортзалі іншої школи.

 

– Невістка з донькою вибиралися пішки через куширі по бездоріжжю, син виїжджав машиною – йому услід стріляли росіяни. Дивом втекли. Він посивів, а йому лише 38 років. Коли виїхали, подзвонив, і я забронювала місця поруч, бо тоді було дуже багато людей, не вистачало місця.

Перші місяці спали на підлозі на ковдрах – на усіх не вистачало матраців. Душових теж не було – раз на тиждень переселенці їздили містом, щоб прийняти душ – їм давали адреси. Спочатку це був басейн "Дельфін", потім – спортивна школа десь у віддаленому районі.

Умови в цій школі Людмила Григорівна вважає комфортними – тут тепло, годують, є все, що базово потрібно для проживання. Та переселятися зі школи не планує – не писала заяву на розміщення в мобільному містечку, каже – не хоче опинитися сама за містом, без транспортного сполучення, без магазинів та вільного доступу до медицини.

– Поїду додому, значить. Краще під бомбами, ніж в клітушці з трьома чужими людьми. Там же в вагончиках тільки два двох'ярусних ліжка, і більше нічого. Їдальня, душові, туалети, пральня – все окремо на улиці. Я не зможу так жити, – додає жінка.

Її син з родиною та інші мешканці цієї кімнати повернулися додому, до Балаклеї. Останні сусіди виїхали нещодавно.

АКТОВА ЗАЛА

Найбільше приміщення для проживання переселенців у цій школі – актова зала. Тут живуть більше 20 людей. Ліжка стоять у три ряди посередині приміщення. Ще чотири – в "окремій кімнаті" – на сцені. Вони майже відгороджені від зали товстою завісою.

Тут же живуть чоловік з дружиною, які мають галасливу жваву таксу. Та зараз їх немає "вдома" – вийшли гуляти з собакою. Простір сцени розділений на дві частини сушаркою для білизни. Речі зберігають у сумках та пакетах поруч з ліжками. На одному лежить шатенка років 45 на вигляд. Побачивши мене, відвертається спиною: "Так, все, я сплю!".

 

Ще декілька людей лежать на ліжках – переважно, літнього віку. Зала майже порожня: хтось у справах пішов у місто, чи на роботу. Декілька людей пішли в їдальню – якраз починається обід. Хтось поїхав додому, попередивши адміністрацію – за правилами, мають написати заяву про від'їзд, вказавши термін відсутності.

Помічаю на декількох ліжках яскравих м'яких ляльок. Питаю в шатенки у червоному светрі, яка йде мені назустріч із чашкою та ложкою в руках, чи тут живуть діти.

– Раніше були тут діти. Але якщо ви про ляльок питаєте, то це мої, – несподівано тепло усміхається жінка.

62-річна Ганна Шиліна з села Леб'яже Чугуївського району Харківщини розповідає, що окупанти зайняли Чкалівську громаду в декількох кілометрах від її села. До Леб'яжого іноді заходили, але населений пункт був ніби в сірій зоні. Говорить російською.

– Коли війна почалася, я працювала на заводі в нічну зміну. Під обстрілами ранком їхала додому – приїхала до доньки, там і залишилася. Бо в мене жити було ніяк – світла немає, газу – немає, від обстрілів все знищене. Син того ранку пішов воювати – вже був у Чугуєві. Їх ще 22 лютого попередили, що от-от почнеться, і що повинні одразу прибути до військкомату.

Ганна Семенівна у Полтаві сама, половина її родини стала на захист рідної землі: з перших днів вторгнення воюють син, зять та 24-річна онучка. Коли Ганна Шиліна приїхала до Полтави, її донька спочатку обрала для проживання Дніпро. Та потім змінила місто.

– Коли зятя забрали на війну, донька переїхала в Харків, ближче до чоловіка. У них іноді ненадовго додому відпускають – тих, хто в місті живе. Так можуть хоч трохи бачитися – зняла однокімнатну квартиру, живе з двома дітьми, двома собаками та двома котами.

У школі зараз проживає 88 переселенців, переважно – жінки. Чоловіків було значно більше, ніж тепер, та якісь родини виїхали, когось мобілізували – періодично військкомат робить обхід з метою переконатися, що усі переселенці стали на військовий облік, як того вимагає закон. Декого мобілізували вже в Полтаві, зараз ці люди захищають країну зі зброєю в руках. Та є чоловіки, які сподіваються, що військкомат не згадає про їх існування.

– При мені нічого такого зараз не говорять. Тому що я можу агресувати. Не знаю, я ладна вчепитися в таких "мужиків". Моя внучка воює – добивалася, просила, щоб її взяли, бо треба захищати країну. А тут такі мужики… Спочатку били себе в груди, кричали щось, а зараз тихо сидять, такі прямо стали хворі, що куди там…

– Но в нас тут є такі, яких забрали. От Наді племінник, напрімєр. Вони 26 марта приїхали, а його 30-го остановили на уліце і визвали у воєнкомат. Він зареєструвався, а через два тижні його визвали і забрали, щас він воює, – додає сива жінка пенсійного віку в зеленому светрі, яка йде повз нас до їдальні.

 

Моя співрозмовниця розповідає, що приїхала 14 квітня – її вивезли волонтери, коли евакуювали мешканців Харківщини, якою досить швидко просувалися російські війська. Приїхала, у чому була – одяг, який на собі мала, і невелика сумочка з документами та телефоном. Необхідні на перший час речі отримала уже в Полтаві – тоді містяни масово зносили постільну білизну, ковдри, одяг до волонтерських центрів. Також надходила допомога через благодійні фонди з-за кордону. Вже пізніше почала сама придбавати собі необхідні речі.

Як-от ляльки. У неї стосовно них "пунктик", каже. Коли бачить – не може пройти повз. Вишукує в секонд-хендах, на ярмарках та розпродажах, вибирає в гуманітарній допомозі, коли бачить. Удома також залишила невелику колекцію, сподівається до них скоро повернутися.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Місце, де знаходять порятунок діти. Як живе містечко "Затишок" на Закарпатті

– Когось, можливо, здивує це. Там мені вони дуже потрібні. З ними я почуваюся спокійніше. Якось відволікаюся від важких думок. Імена не даю – то моя сусідка називає одразу усіх своїх ляльок. І не розмовляю з ними. Просто беру на руки, обіймаю, і мені на душі тепло.

ЇДАЛЬНЯ

Разом з Ганною Семенівною йдемо до їдальні – спускаємося на перший поверх. Ще зі сходів можна вгадати, що сьогодні приготували на обід: пахне розсольником.

Ліворуч від входу на столі біля стінки помічаю чорну мікрохвильовку та електрочайник, трохи далі білими лампами світиться холодильник-вітрина, за прозорим склом бачу на полицях пакети з харчами.

За столиками їдять з десяток людей – усі сидять поодинці, окремо. Ганна Шиліна підходить до роздаткового віконця, бере тарілку з розсольником, кухарка у синьому фартусі-накидці насипає в пласку тарілку другу страву, у чашку наливає компот. До мене з кухні, причиняючи за собою двері, виходить заввиробництвом – шатенка у джинсах, жовтому светрі та блакитній жилетці з капюшоном.

– На обід у нас сьогодні розсольник, друга страва – плов зі свининою, салат з буряка і квашеного огірка, чай, хліб. На сніданок була рисова каша, котлета рибна, салат з солоного огірка, чай, – розповідає Лідія Дем'яненко.

 

– А що на вечерю? – питаю.

– Ой, забула. Зараз меню принесу, там усе написане, – Лідія Володимирівна розвертається та йде на кухню.

У цей час заступниця директора школи з виховної роботи Людмила Хижняк, яка супроводжує мене у закладі пояснює, що співробітники кухні працюють важко і понаднормово, порівняно зі звичайним графіком: приходять на роботу о 04:00, йдуть додому близько 21:00.

– Ось, дивіться: на вечерю будуть макарони з курячими фрикадельками. Меню в нас багате, стараємося його урізноманітнювати, приносимо з дому навіть продукти. Наприклад, нещодавно пекли пиріжки – принесли домашню морожену смородину, була окрошка – огірки заморожені теж свої принесли. Учора олів'є робили. Намагаємося придумувати в межах наявних продуктів.

Буває, мешканці мають якісь інші харчові бажання – просять щось приготувати. Це тоді, коли отримують гуманітарну допомогу продуктами, які потребують термічної обробки. На кухню сторонніх не допускають – усі співробітники мають санітарні книжки, приміщення для приготування сертифіковані. Регулярно там проводять прибирання. Тож за приготування береться особисто заввиробництвом.

– Вони ж тут мотаються по всім городам і вєсям, собирають різні гуманітарні набори – то по церквам, то ще по чомусь. І їм дають сире. Наприклад, десь дали їм окорочка дві штуки – принесли, дали, я їм пожарила. Або по церквах часто дають сирі яйця. Яєчня в мене не передбачена по розкладкє, то я роблю їм омлет або відварюю цілі яйця. Це ж не тому, шо вони голодні, а просто їм треба кудись його діти, – впевнено каже Дем'яненко.

 

Говорить досить гучно – її дзвінкий голос чути по усьому приміщенню. Люди, які їдять, опускають голови. Між тим, питаю, чи віддають на кухню отримані в гуманітарній допомозі продукти щоб їх готували для усіх. Лідія Володимирівна іронічно посміхається.

– Куда, сюда? Ну шо ви! Три дні назад я вийшла посеред зали і прошу – знаю, у всіх є набори продуктові , а в них є сухі дріжджі в пачечках. Так от, я сказала, що хочу зробити варенички сьогодні, а завтра шарлотку, може ви поділитеся – для вас же. То з 65 чоловік прийшла одна дєвочка, яка дала мені пачечку сухих дріжджів. Вони не дадуть свого нікада, ви шо!

– Я дочці додому відправила продукти. У Харків, – на піднімаючи очей від тарілки, але з викликом голосно говорить Ганна Шилова.

– Я не брешу, вони ж он усі сидять! – голосніше продовжує Дем'яненко. – Ніколи з нами не поділяться, все додому відправляють. Це свише мого меню, в моєму меню їхні продукти участі не приймають. А між тим, ми стараємося, як можемо. І в нас получається – всі смачно, завжди креативим. Ось ще паски пекти збираємося – їм роздамо.

ЖИТТЯ НА КОЛЕСАХ

На першому поверсі заселені три кімнати. Тут переважно живуть люди з інвалідністю та старшого віку – ті, кому важко а то й неможливо підніматися сходами.

Стукаю в дерев'яні лаковані двері, заглядаю до кімнати. До мене обертаються четверо людей. Найближчий – чоловік років 70 на вигляд у спортивних штанах з лампасами та піджаку, сидить в інвалідному візочку. Звертаю увагу на його кепку – якась хвацько підліткова, з голографічними літерами над козирком.

За його спиною чоловік та жінка років 30 на вигляд дивляться запитально. Це одна родина: 69-річний Василь Ніканорович, його син Андрій та невістка Ольга. Приїхали з П'ятихаток – села на північній околиці Харкова, яке дуже постраждало від російських обстрілів буквально з перших годин повномасштабної війни.

 

– Ми живемо на околиці П'ятихаток, це Білгородське шосе. Від нас ще трохи і Руська, в якій були рашисти, буквально поруч з нами. А П'ятихатки дуже швидко стали червоною зоною, – говорить Андрій, сидить на ліжку за столом. Періодично, на декілька слів, переходить на російську мову. – 24-го був обстріл сильний, прилетіло в наш будинок (багатоквартирний. – Gazeta.ua), потім обстріляли інститут (один з корпусів університету імені В. Н. Каразіна. – Gazeta.ua).

Виїхати з небезпечної зони родина не могла: усі троє мають інвалідність, в родині немає автівки. Підтримували зв'язок з родичами, які живуть в протилежному боці Харкова та шукали людей, хто може вивезти. Вдалося знайти небайдужих, які погодилися ризикувати життям.

– Спасибі волонтерам. Людина погодилася і приїхав нас забирати на легковику, куди дивом у багажник влізла тачка. Плюс у нас був мішок і 8 сумок. Він приїхав і сказав, що у нас 5 хвилин.

– Ми буквально все вкинули, самі впригнули і поїхали. Було дуже холодно, але їхали з відкритим вікном, шоб водітєль чув, вдруг ракєта буде летіть. Нам було главне виїхать у Харків, а там вже думать шо дальше. Ми, єслі чєсно, не збиралися виїжджати. Бо нікуди, ні за шо – тоді брали від 5 до 10 тисяч гривень, шоб з Харкова вивезти на Полтаву. І не хотілося кидать дім. Но паралельно шукали машину – ключове слово був бусік, шоб влізла каляска.

Ключовим моментом для рішення про виїзду став прильот ракети у дворі перед будинком – вибухом вибило всі вікна та вивернуло рами. Після того в Андрія, який після перенесеного інсульту вже мав II групу інвалідності, почалися панічні атаки. Не міг спати, боявся закрити очі – щоб не проспати обстріл. Та і були великі проблеми з постачанням життєво необхідних ліків, бо в місті практично все було закрите, тоді на Харків щодня росіяни насипали безліч снарядів, бомб та ракет.

– Пошлітє пісьмо Путіну, пусть он прекратіт войну! – подає голос зі свого ліжка в дальньому куті кімнати маленька сива жінка глибокого пенсійного віку.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Сусідів закатували в погребі. Іздівалися, а тоді пулі пустили в голови" - як Велика Димерка пережила російську окупацію

Всі широко усміхаються, але на сусідку не зважають. Андрій продовжує розповідати, що машину таки знайшли – як і людину, яка погодилася вивезти. Виїхали 16 квітня. Обрали Полтаву, бо це було найближче тихе місто. Та і сестра Андрія, викладачка харківського вишу, вже була в Полтаві – їх евакуювали та розселили в гуртожитку одного з полтавських навчальних закладів.

 

Чоловік і дружина розповідають, що у Полтаві мають доступ до медичних послуг в достатньому обсязі, все обстеження та медичний нагляд проводять безкоштовно. Допомагають гуманітаркою, а батьку допомогли починити колеса у поломаному візочку.

– А Червоний Хрест дав мені ходунки! Дивіться, як я можу! – Василь Ніканорович вправно розвертає візок до стіни, біля якої бере легкі розкладні ходунки. Піднімається і з їх допомогою, намагаючись триматися рівно робить декілька кроків від візка та назад, сильно шкутильгаючи.

– Вам тут комфортно у закладі, чи він пристосований для візочників? Є туалет та душ для інвалідів? – питаю.

– Дуже комфортно, у мене все просто отлічно! – широко усміхається дідусь.

– Туалет ми йому свій купили – відро. А душ же у нас на другому поверсі. Так шо миється в тазіку. Но це вже звична справа, – замість свекра відповідає Ольга.

– А можна, теперь я задам свой вопрос? – спираючись на замусолений ціпок, підходить до мене жінка, яка жартувала про лист Путіну. – Скажите тем, кто решает, чтобы сделали льготные цены на медикаменты для эвакуированных. Разве можно, такие дороге лекарства, и никаких льгот?

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Українцям виплатять по тисячі доларів: як отримати

НЕМОБІЛЬНЕ РІШЕННЯ

84-річна Євгенія Іванівна розповідає, що з Краматорська виїхала останнім евакуаційним поїздом за наполяганням невістки, яка виїхала раніше.

– Вона працює в прокуратурі. Зателефонувала, що виходить останній поїзд, і я мушу в нього сісти. Прислала мені двох поліцейських, які сказали, щоб я вдягалася і виходила. Ну я в чому була, одягла куртку, взяла документи і поїхала. Відвезли на вокзал, посадили в поїзд, якраз формувався потяг. Там мені стало погано, втратила свідомість, впала, вдарилася, розбила окуляри. Мене там накололи і спитали, де мене висадити. Пропонували Харків – але що б я там робила? Наступна станція була Полтава. Так я тут і опинилася, – знизує плечами пенсіонерка.

У цій же школі, в сусідній кімнаті, живе її племінник з дружиною. Інвалід, який потребує постійної спеціалізованої медичної допомоги. Колишній "підводник", 60-річний Юрій має важку хворобу нирок та потребує гемодіалізу тричі на тиждень.

– Захожу до нього поговорити, але як я його підтримаю? Він вбитий зовсім, що у нього все погано. Рік був на гемодіалізі дома – лікарню евакуювали повністю, їх розподілили: кого в Дніпро чи Київ, його – сюди направили.

Жінка жаліється, що витрачає щомісяця на ліки, вкрай необхідні для підтримання здоров'я, майже тисячу гривень. А її племінник – і того більше, купує вартісні медикаменти і не має ніякої пільги. Та принаймні живуть у центрі, до обласної лікарні возить його дружина на гемодіаліз на інвалідному візку.

 

А скоро, нарікає, все стане ще гірше: переселенців виселяють зі школи, для них приготували мобільне містечко. Хоча воно так називається, але якраз для немобільних пожильців це рішення вкрай неприйнятне: надто вже далеко від центру міста, і надто вже неможливо для людей з інвалідністю – у Полтаві відсутній як клас громадський транспорт, пристосований для людей на візках. Та і принципи безбар'єрності на полтавських вулицях дотримані хіба на папері.

– Вісім кілометрів звідти до лікарні. Щоб добратися, треба викликати таксі, а це щонайменше 100 гривень в один бік. І так тричі на тиждень, а на місяць вийде майже дві тисячі, і це тільки за таксі, щоб його звозити на гемодіаліз. А ліки? А все інше? – Євгенія Іванівна починає підвищувати голос. – І взагалі, як виживати переселенцям, які дуже нуждаються, нас не так і багато таких, а держава про нас забула. А як жити переселенцям на візках, інвалідам?

– Дуже обично, даже отлічно, – обзивається Василь Ніканорович. – Єслі ти позітівно настроєн, то в тебе все буде харашо.

Ловко розвертає на місці візок та відкриває двері у коридор.

– Вопщім, я пішов курить! – оголошує і виїжджає з кімнати.

Виходжу разом з ним, щоб побачити, як інвалід на візку зможе подолати сходинки шкільного ґанку. Та чоловік спрямовує візок у протилежний бік – до дверей на шкільний двір. Відкриває металопластикові двері, за якими бачу яскраво пофарбовані тренажери спортивного майданчика, виїжджає на ганок та зупиняється. Для зручності візочників тут влаштували щось подібне до мікро пандуса – поклали палету під ухилом, щоб полегшили з'їзд з однієї низької сходинки.

 

На вулиці прояснюється: дощ вщух, хмари стають прозорими і відчувається, що от-от визирне несміливе весняне сонце.

Василь Ніканорович дістає з кишені прим'яту біло-синю пачку, навпомацки виймає звідти цигарку, стискає фільтр губами і закурює. З насолодою випускає дим у майже біле небо.

– Ти глянь, потепліло. Весна, шо ж ти хочеш. А це значить шо?.. Шо все буде ха-ра-шо.

1269

Внутрішньо переміщених осіб проживають у 27 закладах освіти Полтавської громади, за даними міської пресслужби.

"Забезпечено безкоштовне проживання та безкоштовне 3-разове харчування ВПО; наявна необхідна побутова техніка (холодильники, пральні та сушильні машини, мікрохвильові печі, праски, сушарки, чайники, кулери з питною водою); кімнати для ВПО обладнані звичайними або розкладними ліжками; наявні в достатній кількості ковдри, постільна білизна, рушники, миючі та дезінфікуючі засоби, засоби гігієни; дитяче харчування, одяг тощо. У закладах проведені ремонтні роботи щодо облаштування душових, туалетних кімнат, у тому числі для маломобільних осіб, та інтернету; організовано надання правової та психологічної допомоги", – йдеться у відповіді на запит Gazeta.ua.

62 483

Внутрішньо переміщені особи проживають на території Полтавської територіальної громади, станом на 17 березня.

×