Медики ПДМШ продовжують нести службу на найгарячіших ділянках фронту. Евакуюють поранених, стабілізують їх стан, перевозять до лікарень у тилових містах України. Зокрема, у Слов'янськ та Краматорськ на Донеччині.
Добровольчий підрозділ заснували у 2014 році. Перші виїзди медики здійснювали в зону АТО. Там надавали допомогу українським бійцям і вчили їх тактичної медицини. В ПДМШ добровільно служать усі, у кого є можливість і навички рятувати людей: від водіїв-санітарів і лікарів-інтернів до топових хірургів і викладачів університетів.
Після початку Великої війни, медики ПДМШ активно працювали на Київщині та Житомирщині, а вже в травні зосередилися на Донбасі й південному напрямку. З цього моменту почали вести статистику. Вона вражає: за кілька місяців лікарі врятували понад 5 тис. важкопоранених. Нині медики–добровольці працюють на Донеччині – у містах Слов'янськ, Часів Яр, Бахмут, Лиман.
Кореспонденти Gazeta.ua побували на базі ПДМШ, поспілкувалися з медиками-добровольцями і дізналися, як вони рятують людей.
БОМБИЛИ МІСТО
У вузькому напівтемному коридорі луною котиться шкварчання олії на сковорідці. У приміщенні стоїть запах смаженої риби й чути скрип деревʼяної підлоги на кухні. Це єдине місце на базі ПДМШ, де ввечері горить яскраве світло.
– Ми дотримуємося світломаскування, – каже жінка у чорному фартусі з відомим гаслом "Рускій воєнний корабль". Її звати Марина, позивний – "Марфа". Так колись прозвав однокласник, який загинув на фронті.
Стоїть біля старої газової плити й перевертає золотисті шматочки білої риби. У каструлі булькає вже майже зварений рис.
– Якщо хочете, можете допомогти нарізати помідори в салат, – ніяково пропонує Марина й береться прибирати брудний посуд. – Намагаюся готувати, як вдома. Дуже люблять сирники, запіканку. Борщ варимо, але намагаюся питати, що хочуть.
Молодша медична сестра "Марфа" тимчасово допомагає на кухні. Готує для добровольців обіди й вечері. Сніданки ж медики роблять самі з того, що знайдуть у холодильнику чи на кухні.
Кожної ночі вилітало три літаки
Жінка родом із Чернігова. У перші дні повномасштабного вторгнення Росії рятувала цивільних і військових у місті.
– Почали бомбити Чернігів. Кожної ночі вилітало три літаки, робили по три вильоти. Скидали на місто по дві бомби, – згадує Марина Яременко. – Ми жили на сьомому поверсі, у мене троє дітей. Сиділи у коридорі і трусились від страху. Старший син одразу пішов в ТРО, мене це змотивувало, щоб допомагати пораненим. 45 діб бомбили місто, було переповнене відділення, а багато людей не вийшли на роботу, бо боялися або не могли доїхати. Ми розривалися – стільки роботи. Люди без рук, без ніг потрапляли.
Для себе вирішила, що поки син на війні – буде допомагати. Уже не було страшно, зізнається.
– Я бачила цих перших хлопців. Сьома палата була у мене важка – допомагала їм і їсти, і зуби чистити, бо кінцівок не було, – розповідає "Марфа". – На адреналіні такому були військові, що рвалися знову в бій. Знайшли для лікарні старлінк, польову кухню на дровах привезли. Найважчий період почався після 10 березня. А після 20-го я вирішила вивезти дітей у Хмельницький.
"НЕ РІЖТЕ НОГУ"
У новому місті влаштувалася в кардіоцентр, займалася перевʼязкою хворих. Жили у волонтерському центрі. Вперше в добровольчий шпиталь Марина потрапила у листопаді минулого року. Довго шукала інформацію, заповнювала документи.
– З травня кожний місяць телефонувала. А в листопаді вже мене забрали, прямо на Бахмут, – згадує жінка. – Нас підготували, одягнули броніки. Я була статистом, заповнювала форми. Через хвилин 40 привезли одну машину, згодом другу. Тільки пам'ятаю, що всі як одна сімʼя підхоплювали – біжать, несуть, хтось ріже одяг, турнікети знімають. Тут мене хтось хопає за руку й каже: "Бери бандаж!" У нього були великі дірки на кінцівках. Треба було дуже швидко все робити.
Ще кілька разів "Марфа" виїжджала з медичною бригадою на стабілізаційний пункт. Далі була вже у Словʼянську.
– Я плакала, і на третій день теж. Привезли хлопця ввечері, був турнікет накладений, а на лобі кровʼю написано "11:15", а привезли його о 19:30. Він повз сам довго, нога була вся в грязюці, а потім його підібрали хлопці й привезли. Просив: "Хлопці, не ріжте ногу, бо моєму синові сьогодні чотири роки".
На стабпункті часто доводиться спілкуватись з бійцями. Просять чаю, щоб зігрітися, розповідають про бої на фронті. Медики виїжджають щодня – хтось від ранку до вечора, а хто – на добу.
– Бувало стільки поранених, що ніколи було прибирати. І памʼятаю тільки, як всюди стікала кров, підлога була в червоних калюжах. Найважче бачити, як хлопці молоді, високі, сильні гинуть, втрачають кінцівки. Одного разу був перший поранений з прізвищем Іваненко, потім другий – те ж саме прізвище. Питаю: "Тезка твій?". А він каже: "Ні, це мій брат". Їх було четверо на фронті, а мама вдома чекала.
На фронті бійців часто рятували телефони в кишенях. Стримують осколки й кулі собою.
– Багато таких випадків бувало. Я вже тут пʼяту ротацію, взагалі ротація місяць, а я приїжджаю на два. Тут син поруч, то надіюся, що зможу якось побачитись.
Іноді медикам не вдається врятувати бійців через важкі травми. Важко це переживають, але намагаються стримувати емоції.
Назавжди запамʼятала його імʼя
– Було таке в останній мій день на ротації. Привезли молодого хлопця, йому було 18 років. Мав поранення в поперек важке. Уже майже білий, але такий гарний. Сказали знайти якісь документи, бо лежав без свідомості. У нього був жетон – назавжди запамʼятала його імʼя.
До стабілізаційних пунктів потрапляють також цивільні. Це переважно люди, які відмовились від евакуації. Не покидають дім навіть після того, як туди кілька разів прилітали ворожі снаряди. До українських медиків не завжди ставляться шанобливо.
– Дівчинка пролежала довго під завалами, був слабкий пульс, але ще говорила. Просила у неї дані якісь, щоб повідомити рідних. Але відмовлялася казати. Це важко, але там мало людей.
Зараз жінка понад усе мріє, щоб закінчилася війна. Тоді її родина знову зможе зібратися разом.
ТРИВОГА
Добровольці під час ротації живуть на базі. Сплять на розкладних ліжках чи карематах. У будівлі є туалети й душові кімнати, кухня й окрема їдальня з посудом і необхідною технікою. Постійно є гаряча вода з бойлера, щоправда, на всіх може не вистачити. Тоді треба почекати близько години, поки нагріється. У всіх вбиральнях стоять пляшки з антисептиком.
Вільний від роботи час проводять переважно надворі – сидять у затінку під деревами на імпровізованій зоні відпочинку. Під каштаном поставили стіл, лавки, стільці. Медики пʼють багато кави й чаю, палять і розмовляють до пізнього вечора. Тут можна почути жарти й сміх, який рятує від важких емоцій після виїздів на стабпункти.
"Марфа" кличе всіх вечеряти. В будівлю заносять вареники у пластикових боксах – з картоплею й засмажкою з сала. У їдальні розмовляють тихо, сидять у телефонах – перевіряють новини. За вікном чути затяжний сигнал повітряної тривоги.
– Тут кожні 10 хвилин тривога, – зізнається доброволець з позивним "Кум". – Уже не звертаємо увагу.
За собою прибирають і миють посуд. Заварюють каву й беруть на столі печиво, круасани, цукерки. За столом сидить жінка з коротким білим волоссям і статний бородань. До чаю приготували собі сирну нарізку й фрукти – купували продукти у місті.
"Кум" показує реанімобіль – сучасні Mercedes лаймового кольору з синіми, як гребені, сиренами згори. Усередині обладнані усією потрібною технікою – ШВЛ, кардіостимулятори, медикаменти. На пересувних ношах шурхотить блискуча фольга. Поруч встановлене крісло для медика.
Чоловік зараз кермує швидкою. Часто доводиться їхати під обстрілами, але намагається не втрачати самоконтроль. Від цього залежить життя людей, каже. До повномасштабного вторгнення працював кухарем у відомій українській мережі. На роботі до його рішення піти в добровольчий шпиталь поставилися добре, навіть продовжують нараховувати заробітну плату.
БОРОТЬБА ЗА ЖИТТЯ
Із чорним псом грається молодий чоловік високого зросту. Носить шорти й футболку з логотипом ПДМШ. На голові заплів дреди, що спадають за плечі. Густа каштанова борода й вибрите волосся на скронях підкреслюють гострі риси його обличчя.
Ярослав Корніцький приїхав на ротацію вперше, а завтра здійснить свій дебютний виїзд на стабпункт. Трохи хвилюється, але очі помітно горять від цікавості. Хочеться вже скоріше туди, пояснює.
"Фіба" вже майже чотири роки працює медиком на кареті швидкої допомоги в Тернополі. Про добровольчий шпиталь дізнався від друга й вирішив приєднатись.
– У Тернополі війна не відчувається, як на мене, вона десь, – каже Ярослав. – Коли вона закінчиться, то буде важко самому собі відповісти на питання: "А що я зробив, щоб наблизити перемогу?". Як тільки дізнався, що є така можливість – навіть не роздумував. Взимку їздили двома бригадами на деокуповану Херсонщину, але там більше робота з цивільними, хронічними хворими. Ти наче й допомагаєш – але хочеться чогось більшого. Спочатку було страшно їхати. Не через обстріли, а тому що важко виходити зі своєї зони комфорту.
Коли їхав сюди, проїжджав Ізюм. Вразили розбиті будинки і безжальність "русского міра", зізнається.
– На роботі дали відпустку як відрядження. Просили привезти сувенір – велику гільзу. Сказали вже тут медики, що буде все добре, але подробиць ніхто не говорить. Мабуть хочуть, щоб побачив все сам. Батько казав: "Усі тікають від війни, а ти сам туди йдеш". Не хотіли відпускати. Але тут більше не про війну, а про боротьбу за життя.
НА ЛІНІЇ ФРОНТУ
На сході медики перебувають близько місяця – приїжджають з різних куточків України. Із собою беруть форму, посуд, каремати. Більшість уже знайомі між собою, адже на фронті не вперше. Часто залишаються в ПДМШ після першої ротації, бо не можуть спокійно сидіти в тилу, розповідають добровольці.
Із заходом сонця подвірʼя занурюється в темряву, а розмови стають тихими. В одній з кімнат облаштувала робоче місце керівниця ротації з медичної частини ПДМШ Світалана "Лана" Друзенко. Сидить за деревʼяним столом, заставленим речима. Ліворуч під вікном – заряджаються рації.
"Лана" – молода жінка з довгим русявим волоссям. Одягнена у футболку й оливкові карго. Її втому видають червоні рогівки очей і трохи сумний вираз обличчя. Друзенко тримається стримано, але коли всміхається – видає свій добрий і щирий характер.
– В ПДМШ я з самого початку, розпочали свою роботу ще з Революції Гідності, якраз коли відбувалися події на Банковій, – розповідає Світлана, усю розмову тримає рівно поставу. – Я тоді ще не була медиком, але приєдналася до них. У мене син медик, була разом з ними. Мені завжди була близькою медицина, але спочатку не наважувалася в дорослому віці міняти фах. Перша освіта не повʼязана з медициною, але після 1 грудня вирішила, що це моє і я так зможу принести більше користі.
Уявляли це собі за стандартами НАТО
Після Іловайської трагедії медики вирішили створити загін польового шпиталю.
– Уявляли це собі за стандартами НАТО, що приїдемо і будемо розгортати справжній польовий шпиталь. Коли вирушили на схід, то побачили, що можна і на базах уже діючих медичних закладів, без наметів. Поїхала на другу ротацію. Була в Попасній, Новоайдарі, брала активну участь в житті ПДМШ.
Коли почалось повномасштабне вторгнення навіть не мала думки виїжджати. Ми знали, що війна буде, готувалися до неї, зізнається.
– Коли прокинулася від вибухів – у нас уже були зібрані рюкзаки. Забрали їжу з холодильника й поїхали. О 6:00 уже вивозили з дому дітей та домашніх улюбленців на Західну Україну. Коли ми 27 лютого повернулися до Києва – це було порожнє покинуте місто, на в'їзді якого стояли поодинокі металеві їжаки.
До 24 лютого 2022 року добровольці працювали "під замовлення". На сході в лікарнях не вистачало лікарів, тому відгукувалися на потреби медзакладів. Працювали у бригадах, посилювали військових на всій лінії фронту.
"БУДДА"
Після початку Великої війни ПДМШ відродився з двох медиків й ветеранів–добровольців. Була одна швидка – "Гюльчітай".
– Організували загони, які працювали на "київську кампанію" – Ірпінь, Буча, Гостомель. Перший раз додому потрапили аж через місяць, жили в офісі, спали на підлозі, милися в умивальниках. Ніхто не очікував, що буде саме так. Працювали на Київщині три реанімаційні бригади. Возили в "Охматдит", "Добробут", 7–му лікарню. Головне було витягнути вчасно, а довозили швидко, завдяки маленьким відстаням. Перший місяць взагалі було дуже важко.
Світлана Друзенко займається також набором добровольців. Проводить співбесіди, відбирає анкети. Робить запит на певних фахівців і обирає, хто поїде на ротацію. Надають перевагу медикам і фахівцям, друга умова – щоб люди розуміли, що їдуть на фронт не заробляти гроші.
– Це мають бути мотивовані люди, досвідчені, які хочуть допомагати, – додає "Лана". – Ми приїхали сюди, на схід, у травні минулого року. Оперували в лікарнях, і цивільних, і військових. Тоді ще працювала лікарня в Бахмуті, але почалися інтенсивні обстріли міста. Потім залишилися тільки військові медики. З того часу працювали як стабпунктбез оперативного втручання, з евакуацією від військових до прифронтових лікарень або великих міст.
Добровольчий шпиталь працює за рахунок благодійників. Зараз кількість допомоги зменшилася, каже жінка.
– Найбільше не вистачає нових машин, бо часто ламаються, тому що далеко не нові. Ми теж виснажилися, але думаю, що так довго тривати не буде. У ПДМШ багато людей, які хотіли, але не пішли в ЗСУ. Когось не беруть по здоровʼю, у когось інші особисті причини. Багато є таких, які прийшли влітку минулого року й так і залишилися, пішли з роботи
Керівниця перебуває місяць на ротації, а потім повертається в Київ. Там займається набором на нову ротацію. Має кілька днів на особисті справи, а потім починається злагодження новобранців.
Його можуть обміняти на нашого бійця
– Проводимо тренінги, психологи працюють з добровольцями. А потім виїжджаю з новою ротацією, – каже "Лана".
Іноді доводиться лікувати й російських військових. Вони стають "матеріалом" для обміну на наших полонених бійців, пояснює Друзенко.
– Яким би він не був жахливим – його можуть обміняти на нашого бійця. Усі однаково вони кажуть: "Я не знав, куди я їду, і взагалі не на війну. Я білий–пухнастий".
Найважче переживати людські втрати. Але з часом вдається загартувати психіку від важких емоцій.
– Чарівної пігулки від цього немає. Жахливо. Коли задумуєшся, скільки життів коштуватиме ця війна. Коли ми порахуємо колись – це буде шоком для нас усіх. Думаю, десятиліттями будемо відходити від цього. Мене вражало на початку війни, як багато дітей страждає, цивільних людей. Важко дивитись на хлопців, які отримують важкі травми, втрачають кінцівки. Дивишся на цього красеня – і серце стискається, коли розумієш, що далі він буде жити без ноги або руки.
Іноді доля зводить медиків з врятованими бійцями у цивільному житті. Таких історій багато.
– У нас лікар "Будда". Був хірургом, але перйшов в реабілітацію. У травні місяці оперував в Бахмуті пацієнтів. В липні приходить до нього боєць, якого турбують болі після поранення. Він роздягається, а "Будда" розуміє, що вже бачив це татуювання. Дивиться виписки і каже: "Це ж я тебе оперував". Пройшов рік і він зараз займатиметься його реабілітацією.
КРАСИВИЙ СВІТ
Попри сотні врятованих життів, "Лана" не вважає себе героїнею. Але знає, що серед медиків багато відважних людей. За багато років війни жінка помітила, що змінилася.
– Я стала терпиміша, – каже, важко зітхаючи. – І до обставин, і до людей. Як це не дивно звучить, ще більше полюбила свою сімʼю. Життя стала більше цінувати. Хочеться закінчити цю війну і ще насолодитися ним. Часто їду і думаю, яке сюрреалістичне це життя. Їдеш і бачиш цю красу, природу. Думаєш, який красивий світ і якомусь нелюду захотілося це зіпсувати. Але відчуття страху змінюється, бо з часом перестаєш боятися. Хоча й не звикла до цього всього.
Військові приїжджають в Київ і бачать заповнені ресторани, пʼяних молодиків. Це як паралельний світ, обурюється "Лана".
– Моя думка, що можуть війну поставити на паузу в наступному році. Не вірю, що відвоюємо швидко всі території. Усі дуже втомилися, не вистачає ким воювати і чим. Проте не вірю, що все може так просто забутися.
Медики ще довго сидітимуть під каштаном, а вранці вирушать рятувати життя ближче до бойових позицій. Нова ротація пробуде на базі місяць, а потім медики повернуться додому. Хоча ніхто вже після пережитого не буде таким, як раніше, запевняють добровольці.
7 
35413
Коментарі
1