Екскурсія для Хрущова, лихі дев'яності та унікальне поле: як "живе" найстаріша в Україні дослідна станція

35

Найстаріша в Україні сільськогосподарська дослідна станція ім. Миколи Вавилова розташована в Полтаві. Цього місяця їй виповнюється 138 років.

Днем народженням станції вважають 28 жовтня 1884-го. Саме того дня на зборах Полтавського товариства сільського господарства обрали першу Раду Дослідного поля.

Саме ж товариство було створене у тодішній Полтавській губернії 1865 року, за ініціативи князів Сергія Вікторовича та Лева Вікторовича Кочубеїв. Останній став першим його керівником. У подальші роки в товаристві висловлювали думку про необхідність полів для проведення "сільськогосподарських дослідів". Однак роками це питання постійно відкладалося через брак коштів.

Зрештою для дослідів 1884 року придбали дві ділянки з будівлями загальною площею 23,3 га. А 1893-го дослідне поле "розрослося" до 73 га. Рілля розташовувалася за межами тодішньої Полтави.

Нині установа займає майже 200 га в межах міста – ці площі частково зайняті будівлями та спорудами. Але на 160 га "розкинулася" орна земля. Станція займається випробуванням різних сортів злаків. Зокрема, пшениці. Також успішно селекціонує кормові культури – тут вивели нові сорти віки та люцерни, а також проводить агрономічні досліди. Зараз тривають шість, із них три – світового рівня.

Як зараз виглядає та чим живе історична наукова установа, з'ясовувала кореспондентка Gazeta.ua.

ЦІЛИНА

Хоча дослідна станція розташована в межах міста, складається враження, що ми вже полишили міську забудову. Одноповерхові приватні будинки, поміж яких асфальтова дорога піднімається з яру нагору, несподівано залишаються позаду, відкриваючи обабіч простори осіннього, практично прибраного поля.

Ліворуч у низьке дощове осіннє небо тягнуться панельки спального району, праворуч горизонт контрастно окреслює лісосмуга та наїжачені тернові зарості. Поміж них виструнчилися ледь помітним ланцюгом високовольтні лінії електропередач.

Фото: Ольга Стенько

Біля однієї з таких опор розташована невелика ділянка землі, де триває один із найдавніших дослідів.

– Тут з моменту заснування станції була ділянка нерозораної землі – цілина. 1895 року почали вести цей дослід. Потім тут ставили електростовпи, пізніше – високовольтні опори. Частину ділянки розорали. Те, що зараз залишилося – трохи менше 0,4 гектара цілини. Це була ділянка полтавського степу, – розповідає колишній старший науковий співробітник Полтавської дослідної станції, кандидат сільськогосподарських наук Ірина Колісник, яка пропрацювала в установі 31 рік. – Коли я навчалася в інституті, там навіть ковила росла. Територія була огороджена парканом, нас, студентів звідки ганяв сторож. Щойно підійдеш подивитися, а він вже біжить і дує у свій свисток.

Колісник почала свою кар'єру з молодшого наукового співробітника. Зрештою захистила кандидатську роботу, вела декілька нових сортів кормових культур, була заступницею директора, завідувала лабораторією селекції та насінництва. На пенсію пішла 2015-го.

– Цей сторож був об'їзником, постійно об'їжджав поля. Тут тоді все дуже контролювали, щоб нічого не рвалося, запобігали будь-якому людському втручанню. Зараз огорожі немає, її поцупили в лихі 1990-ті. Тоді крали все, до чого могли дотягнутися. Навіть бетонні плити з паркану та бруківку з дороги.

Зараз експеримент на ділянці цілини вже важко вважати чистим, вважає Ірина Віталіївна. Останні роки ділянку періодично розчищають від терену, а фахівців, які планомірно вели цей дослід, скоротили ще на початку 2000-х.

 

– Частина агрохімічної лабораторії була в центральному корпусі. Окремий її співробітник контролював стан ґрунту на дослідній ділянці – хімічні процеси. Був чітко розписаний графік аналізів, – веде далі Ірина Колісник. – Драматичні перипетії життя станції склалися так, що людину скоротили, лабораторію – згорнули. Вона була унікальна, створювалася разом зі станцією. Власне для того, щоб створити цю лабораторію, і звели нинішню центральну будівлю. Декілька років тому, вже після мого звільнення, лабораторію розгромили. Знищили унікальні вбудовані шафи, старовинний лабораторний посуд утилізували. Там були реактиви такої хімічної чистоти, що важко описати. Етикетки на них були старовинні, унікальні. Сказали, що нібито там були небезпечні хімреактиви. Це дуже перебільшено.

Музей історії станції й розмістили у приміщеннях лабораторії – перенесли зі старого одноповерхового корпусу частину першої експозиції.

Музей наукового землеробства був створений у листопаді 1978 року за рішенням науково-технічної ради станції та діяв ще донедавна. Потім старий корпус звільнили, щоб передати в приватну власність співробітникам станції, частину експонатів перевезли в центральний корпус. 5 жовтня 2018 року оновленому музею рішенням департаменту культури Полтавської ОДА надали статус народного.

МУЗЕЙ

Центральна садиба Полтавської сільськогосподарської дослідної станції розташована на території, яку вже понад 100 років називають "Новий хутір". За бетонним парканом, що відгороджує територію від полів, багато високих старих дерев. Липи, дуби, клени, хвойні дерева затіняють подвір'я та створюють затишок.

Невелика в'їзна алея закінчується круглою клумбою, посеред якої ростуть величний дуб і стара розлога ялина. Поміж деревами просвічується біло-блакитна триповерхова центральна споруда станції – колишній лабораторний корпус зараз вміщує адміністрацію, актову залу, музей та величезну бібліотеку, яка має майже 60 тис. книжок на аграрну тематику.

Праворуч від корпусу створений "Вавиловіарій" – унікальний меморіальний парк з рідкісними для наших широт видами рослин. Він був урочисто закладений у листопаді 1987 року на честь 100-річчя з дня народження науковця Миколи Вавилова – натураліста, генетика та селекціонера. Того ж року Дослідна станція була названа на його честь.

 

Нині музеєм опікується завідувачка науково-виробничого сектору дослідної станції Любов Кавалір. З невисокою білявкою у чорній трикотажній з люрексом сукні вище коліна та чорному плащі зустрічаємося біля металопластикових дверей адмінкорпусу – під час ремонту сучасна конструкція замінила старі масивні дерев'яні двері.

Музей історії Полтавської сільськогосподарської дослідної станції займає декілька кімнат на другому поверсі. Серед експонатів – лабораторне обладнання та прилади початку XX століття, робочий реманент, портрети науковців, які зробили значний внесок у діяльність станції та розвиток аграрної науки, старі світлини та малюнки.

Любов Кавалір розповідає, що на початку XX століття Дослідне поле отримало нове життя та старт для активного розвитку. 1901 року губернськими зборами постановили реорганізувати його на Дослідну станцію другого розряду, а 1909-го – вирішили розширити діяльність та відкрили декілька наукових відділів, що і зробили протягом 1910–1914 років. На станції створили ентомологічний (пізніше став відділом захисту рослин. — Gazeta.ua), агрохімічний, тваринницький, метеорологічний відділи, а також із вивчення бур'янистої рослинності.

Науковці, які працювали в цих відділах, з легкими посмішками дивляться на відвідувачів музею зі старих, вже пожовклих та вицвілих портретів і групових фотографій.

– Тут можна побачити, як виглядала станція на почату XX століття, – розповідає Кавалір. – Раніше розташовувалася в будівлі на Старому Хуторі – це були перші землі, придбані для Дослідного поля. А вже 1911-го збудували та відкрили цю будівлю, де ми зараз перебуваємо. Тут розташовувалася лабораторія. Її частково відтворили у музейній експозиції.

В одній з кімнат вздовж стіни навпроти входу розташовані старовинні дерев'яні шафи з великою кількістю шухлядок. Цією ентомологічною колекцією захоплювалися багато науковців, а нині пишається установа. Шафи перевезли сюди зі старої будівлі лабораторії.

 

– Унікальна колекція комах, шкідників сільськогосподарських культур, налічує понад 30 тисяч екземплярів. Її зібрав ентомолог Микола Курдюмов, який завідував ентомологічним відділом з 1910 по 1914 рік. Є комахи, які нині в природі не зустрічаються, – працівниця висуває декілька важких дерев'яних засклених ящиків.

На спеціальних планшетах голками пришпилені висушені комахи в різних стадіях розвитку – від личинки до дорослої особини у вигляді метелика.

Уздовж протилежної стіни встановлена елегантна дерев'яна лакована довга шафа незвичної конструкції. Шість окремих комірок зі скляними дверцятами розділені всередині оцинкованими металевими перегородками зі смугами для металевих перфорованих полиць.

З одного боку – вище відділення без дверцят, з мідним вентилем нагорі та мідним краником унизу. Уздовж шафи тягнеться неширока дерев'яна полиця.

– Деякий час Курдюмов працював за кордоном. Із США привіз креслення, за якими створили цей прототип сучасної кліматичної камери. В таких досліджували розвиток комах від яйця до дорослої особини. Для цього їх поміщали в контрольовані умови з певними параметрами – температурою, вологістю та іншими, – хранителька музею відкриває дверцята та показує чашку Петрі із засушеним жуком.

ПОЛЕ, ЯКЕ НАГОДУВАЛО СВІТ

Чимало уваги в експозиції приділили Миколі Вавилову. Майбутній видатний вчений, навчаючись на аграрному факультеті Московського сільгоспінституту, 1910 року проходив практику на дослідній станції в Полтаві.

Саме тут він почав свою наукову діяльність і по-справжньому захопився аграрною наукою. Свої перші праці Вавилов, ще бувши практикантом, публікував у журналі "Хуторянин" Полтавського сільськогосподарського товариства. Влітку 1912-го він досліджував стійкість злакових культур до хвороб – бурої іржі та борошнистої роси.

Навіть ставши визнаним науковцем, Вавилов не забував про станцію та принагідно її навідував. На одній зі світлин, розміщених на стендах, можна побачити Миколу Івановича зі співробітниками станції під розлогим каштаном. Саме дерево добре збереглося і досі височіє над першим лабораторним корпусом на Старому Хуторі.

 

Як писав Микола Вавилов, робота на Дослідному полі стала важливим стартом його наукової кар'єри: "Особисто для мене Дослідне поле, його колектив, дали імпульс до подальшої роботи, віру в усю агрономічну роботу".

Науковець присвятив життя вивченню та удосконаленню сортів злаків, які годують населення всього світу. Підґрунтя своїх компетенцій та наукових інтересів отримав саме на Полтавській дослідній станції. Тому вона й отримала неофіційний епітет "поле, яке нагодувало цілий світ".

БЕЗЗМІННЕ ЖИТО

В іншій залі привертає увагу ще одна шафа незвичної конструкції від стелі до підлоги: вузька довга комірка з прозорими дверцятами заповнена землею, яку пронизують зверху донизу тонкі "нитки" – це коренева система дикорослих злаків.

Цю пробу ґрунту з Дослідного поля 1888 року взяв основоположник генетичного ґрунтознавства, професор Василь Докучаєв. Поруч – проби ґрунтів, взяті 1945-го на ділянках, де вже тоді упродовж 60 років тривали досліди.

 

Одним із перших і найтривалішим дослідом є поле беззмінного жита. Експеримент був закладений 1885 року. Перший директор Дослідного поля Борис Черепахін представив першу програму робіт на наступні 10 років. Визначили саме польовий метод дослідження у природних умовах як найбільш науково точний. Згодом в епіграфі до першого звіту Черепахін пише: "Слова та ілюзії минають, а факти залишаються".

Уперше експерименти з беззмінними посівами заклали в Англії – 1843 року розпочали досліди з озимою пшеницею в дослідницькому центру Ротамстед (розташований у місті Харпенден, графство Хартфордшир в Англії. – Gazeta.ua). Полтавське Дослідне поле за тривалістю експерименту саме з житом посідає друге місце у світі, після дослідного центру в місті Галле, Німеччина.

Експеримент на Полтавській дослідній станції триває вже 137 років, для нього використовується ділянка площею 0,43 га розташована на Старому Хуторі – на самій межі станції та міської забудови. Озиме жито без сівозміни висівають тут без застосування агрохімічних препаратів, ґрунт не підживлюють, шкідників не знищують, кількість та якість бур'янів на ділянці ретельно обліковують.

– Чула, що про це поле розповідають, нібито його засівають зібраним з нього зерном та з домішками бур'янів, які там ростуть. Це не більш ніж легенда, придумана невігласами. З самого початку в методичних засадах досліду було записано, що посіви здійснюються високоякісним насінням районованих (таких, що відповідають кліматичним умовам певної природної зони. – Gazeta.ua) на момент засівання сортів. Сіють мінімум еліту. А жито, зібране з ділянки, реалізовують, як й інше зерно, – розповідає про дослід Ірина Колісник.

На цьому полі склався особливий біоценоз: як бур'яни ростуть сокирки, ромашки, волошки та інші дикі рослини, говорить науковиця. Водночас біля жита ніколи не ростимуть бур'яни на кшталт осоту, амброзії чи щириці – рослина виділяє особливі речовини, які не дають розвиватися таким шкідникам полів.

 

– Жито вважають чистильником поля, ним можна оздоровлювати землю. Його засівають, щоб знищити бур'яни, в тому числі карантинні. На прикладі цього поля науковці дослідили, що в перші роки урожайність жита падає, а потім усталюється і тримається на певному рівні. Примітно, що експеримент не переривався ніколи – навіть під час окупації в роки Другої світової війни. Поле двічі пересівав німецький учений, який фактично врятував станцію від знищення. З цим пов'язана ще одна історія, що теж обросла легендами.

КНИЖКА, ЯКА ВРЯТУВАЛА СТАНЦІЮ

– Під час німецької окупації частиною бібліотеки, яку не вивезли, а залишили тут, завідувала Катерина Шаптала. Від Світлани Костянтинівни Ісаєвої, яка прийняла від неї бібліотеку, я чула переказану історію про книжку, яка врятувала нашу станцію, – говорить Ірина Колісник.

Протягом двох років, доки Полтава була в окупації, до міста приїжджали багато цивільних німців, які налагоджували тут життя, розв'язували адміністративні питання тощо.

Більшу частину наукової бібліотеки, обладнання та устаткування, а також насіннєвий матеріал інституту на початку війни вивезли в евакуацію – у селище Красний Кут Саратовської області Росії. Туди ж виїхали багато наукових співробітників. Та частина персоналу залишилися на місці, їм на підсилення приїхали робітники з інших областей. Наукові роботи на станції тривали – з тією відмінністю, що майже упродовж двох років куратором інституту був німецький вчений Гільдебрандт.

– Це був якийсь фарт. Наступали та відступали війська тоді по шляху Петра (мова про царя Петра І, чиє військо 1709 року прибуло під Полтаву, де взяло участь у битві з військом Карла XII. – Gazeta.ua), тут досі по території залишилися старі окопи нариті. Полтаву дуже тоді бомбили, але жодна бомба в станцію не влучила, – пояснює колишня співробітниця станції.

І додає спогад, яким люструє ще довоєнний стан будівлі, яка потребувала ремонту.

– 2000-го по холодам приїхав до нас з Києва один великий чин, зайшов у лабораторію, а я сиджу нашушкана, бо тоді вже не опалювалися наші будівлі. І від вітру торохтіло скло у вікні. Він питає: "Чьо ето у вас такіє плохіє окна?", а я йому кажу: "Того шо ми в війну не згоріли". А він подумав і сообразив. Тоді було років 100 тим вікнам. Зараз, щоправда, вже все замінено на металопластикові.

Завдяки досліду беззмінного жита Полтавська дослідна станція була відомою у світі. А наукові напрацювання в галузі кормів зацікавили німецьких вчених. Зокрема, Гільдебрандта. Він займався активною науковою діяльністю в сільському господарстві, а одна з його праць "Холодне силосування" була видана у СРСР російською. За легендою, коли німець обходив приміщення станції, бібліотекарка Катерина Шаптала виклала його книжку на видне місце. І нібито це викликало прихильність німця до установи.

 

– Думаю, Гільдебрандт не випадково туди потрапив. Я застала людину, яка пережила війну на станції – Анну Артемівну. Була дуже небагатослівна ще з тих часів "мовчи-мовчи". Раз провела навіть екскурсію Хрущову (Микита Хрущов у 1953–1964 роках був першим секретарем ЦК КПРС. – Gazeta.ua), коли все начальство розбіглося, бо злякалося його раптового візиту на станцію, – розповідає Колісник. – Я просила її розповісти про Гільдебрандта. Казала, що був строгий, всіх вигнав на роботи і вимагав працювати по повній. Але нікого не зобижав, нікого не бив. Коли не було харчів, варив для робітників юшку з віки. Зберіг станцію, навіть повісив оголошення, що солдатам у будівлю станції заходити заборонено. Навіть наша бібліотека збереглася, на відміну від тієї частини, що евакуювали в Красний Кут — там була пожежа і частина книжок згоріли, а деякі приїхали мокрі та з цвіллю.

За легендою, коли німецькі окупаційні війська у вересні 1943 року відступали з Полтави, солдати отримали наказ спалити дослідну станцію, знищивши лабораторію та документацію. Але Гільдебрандт не дав цього зробити.

СЕЛЕКЦІЯ

Любов Кавалір погоджується влаштувати невелику екскурсію територією станції. Вийшовши з адміністративного корпусу, рушаємо праворуч – на подвір'я відділу селекції, звідки лунає звук роботи трактора.

Минаємо мальовничу електропідстанцію, побудовану в стилі українського архітектурного модерну, та опиняємося на прямокутному замощеному бруківкою подвір'ї, обмеженому старими будівлями з темно-червоної цегли – селекційним корпусом та механізаторськими майстернями.

 

Під навісом, що тягнеться вздовж старої двоповерхової будівлі навпроти, розмовляють дві жінки. Одна з них, брюнетка у короткому чорно-білому картатому пальті з капюшоном, поправляє на потилиці вузол строкатої хустки з люрексом.

– Раніше тут був великий відділ селекції та елітного насінництва. Займалися селекцією люцерни, кострецю безостого, горошку (віки. - Gazeta.ua) посівного ярого, горошку посівного озимого. Ми на станції в лабораторії створюємо сорти методом гібридизації, добору. Ми – оригінатори сортів. Наші сорти всі внесені в держреєстр культур, придатних для поширення в Україні. Ми реалізовуємо свою продукцію за межі Полтавської області. Закуповують як господарства, які займаються насінництвом, так і фермерські, що сіють культури на зелений корм і сіно, – розповідає завідувачка лабораторії селекції кормових культур, кандидат сільськогосподарських наук Маргарита Барилко, яка працює на станції з 1999 року.

За словами керівниці лабораторії, нині Дослідна станція працює на сталому рівні. Тут залишився кістяк наукових співробітників, які не дають занепасти дослідам та розвитку селекції кормових культур.

– Академія (Національна академія аграрних наук України. – Gazeta.ua) фінансує нас на 20 відсотків потреби. Та попри все, ми стараємося і тримаємо селекцію на рівні. Плануємо роботу – на п′ять років фундаментальні завдання, на три роки – прикладні. Укладаємо угоди з науковими установами. Перш за все, з Інститутом рослинництва імені Юр'єва. Це програма по генетичних ресурсах рослин, збереження генетичного банку, розмноження, закладання національного сховища Інституту рослинництва, оновлення колекції. З Інститутом кормів і сільського господарства Поділля, що розташований у Вінниці, ведемо селекційні теми по горошку і стоколосу. Тобто робимо схрещування, нові зразки, підбираємо пари – створюємо нові сорти.

 

Працюємо без генної модифікації, селекція базується на гібридизації і доборах, додає Маргарита Григорівна. З генномодифікованими рослинами не працюють принципово – зараз сільгоспвиробники більше зацікавлені в поверненні до органічного землеробства. Попит на насінневий матеріал кормових культур із Полтавської дослідної станції високий

РОЗРУХА

На будівлі селекційної лабораторії помічаю рік спорудження – 1925. У 1920-ті також тут з'явилися будівлі, розташовані поруч: магазин, клуб, гуртожиток для робітників, лазня.

У пострадянські часи частину приміщень перетворили на житло, де мешкали родини співробітників станції. Нині це приватизовані квартири, в більшості яких живуть вже зовсім інші люди. Декілька будівель стоять пусткою та руйнуються.

– Тут з одного боку на першому поверсі був магазин, я його ще застала, як прийшла працювати на станцію. У цьому домі дуже міцний підвал – його би переобладнати під бомбосховище, – Любов Кавалір показує покинуту будівлю через дорогу від паркану селекційної лабораторії.

Територія навколо покинутого будинку заросла чагарником та бур'янами. На землі валяється сміття – пляшки з-під алкогольних напоїв, пакети від снеків, використані презервативи. Буквально за 20 метрів за металевим парканом біліє охайна приватна одноповерхівка. На подвір'ї несамовито гавкає німецька вівчарка. З калитки визирає хлопчик років 10.

– Отут був клуб. Частина його на початку 2000-х зруйнувалася. А потім те, шо залишилося, віддали людям. Зараз тут живуть три родини, – показує співробітниця станції на відремонтований будиночок, вздовж якого йдемо бруківкою.

Ліворуч розгортаються простори поля, праворуч одна зі стежок веде вглиб двору до гаражів, друга – у зарості, з-за яких видніється ще одна покинута будівля. Тут до середини 2000-х був гуртожиток для людей, які приїжджали на станцію для навчання чи роботи. Відколи її як гуртожиток передали на баланс Інституту свинарства, будівля почала занепадати. Коли на станції припинили централізоване теплопостачання, з гуртожитку виїхали останні пожильці.

 

– Трохи менше 100 років тому тут збудували гуртожиток, який називали "робітничий дім". Були невеликі житлові кімнати без зручностей, де жили по двоє-троє. Туалет — на вулиці. Душових не було – ходили в лазню, там же прали. На першому поверсі була столовка, – згадує Ірина Колісник.

СТАРИЙ ХУТІР

За кількасот метрів починається Старий Хутір. Трохи в стороні від дороги серед високих кленів помічаю незвично велике дерево – це і є славнозвісний "каштан Вавилова". Дерево обнесли невисоким парканчиком, встановили інформаційну табличку.

Під пишною кроною стоїть будівля колишньої лабораторії, де від початку заснування Дослідного поля була контора. Любов Кавалір відкриває двері своїм ключем і показує приміщення. На стіні досі висить табличка з написом "Лаборатория защиты растений. Первое здание Полтавского опытного поля".

Звертаю увагу на підлогу, викладену в шаховому порядку плиткою бежевого та цеглистого кольору з геометричною окантовкою по периметру. В кутку, притулена боком до давно не біленої стіни, на підлозі стоїть ще одна інформаційна табличка: "Будинок лабораторії, де з 1884 року розпочинало свою роботу Полтавське дослідне поле".

 

У кімнатах пахне покинутим старим приміщенням – пилом, розкришеним тиньком і крейдою, трохи якимось реактивами. Але найсильніший запах – лакованої деревини. Він йде від старих меблів, які тут ще подекуди залишилися – красиві масивні шафи, столи, довгий вішак для одягу.

– Тут у кімнаті був музей. Начав ще Кохан (Андрій Кохан — директор Дослідної станції у 2013–2020 роках. - Gazeta.ua) його робить. А потім ми осталися без опалення і газу, то все перенесли у центральний корпус, – пояснює Любов Кавалір.

Нині будівля розділена на декілька приватних квартир. Зараз остання частина приміщення перебуває у стадії передачі в приватну власність комусь зі співробітників.

Така ж доля спіткала всі вцілілі будівлі на Старому Хуторі. Переважно одноповерхівки. Всі вже відремонтовані, утеплені, акуратно пофарбовані, з перекритими дахами та заквітчаними подвір'ями.

Виняток становить хіба ще одна двоповерхівка з темної цегли, яка стоїть трохи на відшибі – на краю схилу до ставків. Колись тут була ветеринарна лабораторія і клініка, та згодом будівлю віддали під квартири. Здається, з того часу будинок мало змінився зовні – у більшості вікон досі старі дерев'яні рами. Загалом ділянка справляє гнітюче враження: дерев'яні сараї та альтанка покосилися і майже розвалилися, колишній садок перетворився на зарості чагарнику, щільно затягнутого диким виноградом. З-під його по-осінньому багряного листя неоковирно визирають купи сміття.

– Сюди не доїжджають комунальні служби, сміття не вивозять. А люди не хочуть носити відходи в баки, це більше кілометра треба йти в один бік. Тому кидають просто біля будинку, отак звалище і утворюється, – пояснює співробітниця станції.

 

На зворотному шляху роблю ще одну бентежну знахідку: на узліссі з-поміж дерев визирають саморобні дерев'яні хрести та навіть гранітні пам'ятники. Цвинтар, тільки в мініатюрі.

– Це собаче кладовище. Воно неофіційне, ніхто дозволів не давав. Але хіба людей зупиниш? Вже он на поле заступили. А ми з ними зробить нічого не можем. Бо як ти це побореш, якщо різні люди в різний час самовільно приїжджають і закопують тут своїх любимців, – розповідає Любов Василівна.

КЛАДОВИЩЕ ДОМАШНІХ ТВАРИН

Поміж високих старих кленів безсистемно розкидані маленькі горбочки, якими позначені місця, де люди ховають своїх домашніх улюбленців.

Помічаю жінку, яка розгрібає опале листя сухою гілкою та вириває бур'яни на горбочку землі, огородженому пластиковою гофрованою стрічкою. Поряд лежить невеличкий імпровізований вінок зі штучних квітів.

– У мене тут похоронена Чародінушка – красива собака породи амстаф (американський стаффордширський тер'єр. - Gazeta.ua). Народилася 2005 року, померла 2015-го. К сожаленію, зверху ще когось закопали, я не встигла поставити пам'ятник. Но зараз думаю зробити барельєф. Хочу на ньому написати: "Воскресни и вернись, незаменимый друг и помощник, моя золотая собака". Це таке було животне – неповториме. Дуже розумна, справжній друг і член родини, – каже Ольга Сергіївна.

У матері і батька на могилках буваю рідше, ніж на цьому кладовищі, зізнається полтавка. Навідує цвинтар тварин декілька разів на місяць. Для цього добирається через пів міста. Знає історії деяких тварин, каже.

 

– Отут є одна могилка, там фото було, яке вже дощами розмило. Така вже овчарочка красива! Я знаю, чия то була собака. Її хозяїн довго шукав – був впевнений, шо її украли. Я кажу йому: "Так підождіть, собака ваша вже похоронена, я могилу бачила". Трудно осознать глибину горя, якщо ти не мав і не втрачав такого друга. Коли читаю написи на могилках, серце розривається, – жінка витирає сльозу в куточку ока.

Поміж дерев багато могил з надгробками. На деяких похованнях суто символічні – хрестики з гілок, написані від руки таблички на уламках штахетини. Деякі ж продумані, художньо оформлені. Є бетонні у вигляді стилізованої собачої лапи, трапляються навіть гранітні з гравіюваннями – портретами собак, їхніми кличками та роками життя. На могилах собак та котів власники залишають їхні миски, нашийники, улюблені іграшки.

ЗЕМЕЛЬНІ ВІЙНИ

Це не єдиний цвинтар на території Дослідного поля. Буквально за кількасот метрів розташоване Павленківське кладовище – тут поховання вже не проводять. З другого боку станції є ще одне, яке в Полтаві називають "старе єврейське кладовище".

– 2011 року на нас почалися якісь серйозні "наїзди", – розповідає про роботу на станції Колісник. – Приїжджали люди з якимись планами, ходили по полях, кругом заглядали. Тодішній директор Чекрізов не зовсім розумів, що відбувається, чи нам не розповідав. Але ми розуміли, що 200 гектарів землі в місті – це ласий шматок.

 

Співробітники тоді відчували, що станція опинилася на межі існування. Писали листи у всі інстанції та навіть політичні партії з проханням захистити наукову установу.

– Був момент, що ці люди приїхали, а нікого з начальства не було, по суті. Стала дзвонити, ні до кого не можу додзвонитися. А тоді зателефонувала до колишнього директора Миколи Миколайовича Опари (директор станції з 1992–2000 роках), нині вже покійного. Він якось швидко зреагував. Викликав журналістів УТ-1, які якраз були у Полтаві у відрядженні. Ті люди щезли, а кореспонденти тоді зняли сюжет про проблеми станції. Все загальмувалося, але директора "попросили". Наступного року нас перепідпорядкували.

З-під прямого підпорядкування НААН України станцію вивели та зробили структурним підрозділом Інституту свинарства – наукової установи, створеної колись як один із відділів.

Навесні 2020 року на загальних зборах обрали нового директора – замість Андрія Кохана установу очолив колишній співробітник Інституту свинарства Михайло Сокирко. Не встиг Михайло Петрович звикнути до посади, як отримав звістку: у станції планують забрати орні землі під котеджну забудову.

– Нас листом повідомили, що наші землі по генеральному перспективному плану розбудови Полтави будуть зайняті котеджним містечком. Це рівна ділянка орної землі поряд із дорогою. Вже розбиті були вулиці, назви вулиць, розкреслені комунікації. Як нам повідомили, всі необхідні документи і погодження є. Так виходило, шо "нас без нас оженили". Запросили на засідання для обговорення теми, коли вже всі депутати проголосували за це рішення, – розповідає керівник.

 

Під забудову мала потрапити і ділянка з полем беззмінного жита. Ця земля є особливо цінною для науково-дослідних цілей і змінити її статус може тільки Верховна Рада, говорить Сокирко.

– Як могло керівництво міста без Верховної Ради, без погодження з НААН забрати цю землю? Це не просто рейдерство. Йшлося про 140 гектарів – це практично всі орні землі, що є у станції. Сюди вже зібралися техніку приганяти. На оброблену землю, де тоді стояли ще не зібрані зернові.

Тоді затребували усі документи, пов'язані з рішенням і проєктом. Вимагали від проєктантів пред'явлення дозвільних документів. Які були, як виявилося, тільки на словах. Тоді звернулися до міської ради, пообіцявши грандіозний скандал на всеукраїнському рівні з залученням генпрокуратури. В НААН про це рішення теж не знали. Після широкого медійного розголосу в Полтавській міськраді погодилися відмовитися від проєкту.

– Но вони тоді прийшли з другої сторони. Зараз на станції проводиться інвентаризація землі. У нас був укладений договір з Інститутом землевпорядкування Полтави, який став банкрутом, так і не виконавши нам цих робіт. Ми питали, чому нам затягують роботи, отримали у відповідь прохання виділити частину землі під кладовище. Ну добре – це діло святе. Там уже були поховання, ми отримали дозвіл від академії віддати місту ту землю.

Наступним каменем спотикання стала ділянка площею майже 9 га на території Яківців – колишнього приміського села, а нині околиці міста. Ділянка являє собою яр, який примикає до залізниці. Через географічні особливості обробіток землі за допомогою техніки ускладнений, тому ділянку цілеспрямовано засівали травою.

– Місто "знайшло" там річку. Сказали, нібито там тече Тарапунька. А там отродясь річки не було. Вимагали, щоб ми ділянку теж віддали місту. Ми почали з'ясовувати, хто розповсюдив таку неправдиву інформацію. Звернулися у всі профільні установи. В управлінні водних ресурсів Полтавської області ні про яку річку на цій ділянці знати не знали.

Нині яр інтенсивно і цілеспрямовано завалюють будівельним сміттям. Розпорядник земель не може з'ясувати, хто є ініціатором цього звалища. Науковці звернулися з заявою до поліції. Правоохоронці встановили факт звалювання будівельного сміття. На тому справа зупинилася.

– З цим питанням я ходив на прийом до міського голови Олександра Мамая. Нічим закінчилася розмова. Але я зрозумів іще дещо. Він, здається, був дуже здивований, що в нього є 160 гектарів незабудованої землі в межах міста, – говорить директор. – З другого боку, зацікавився тим, що засмічена ділянка скоро стане непридатною для використання. Звісно, "можна" на наші 9 гектарів землі завозить цеглу, сміття. Шо завгодно, доки вона не вирівняється. Потім оголосити її непридатною для сільгоспвиробництва і вимагати, щоб ми оддали ці землі місту під забудову.

 

З приводу цієї ділянки директор станції вже отримав зауваження державної екоінспекції. Екологи вимагають, щоб установа організувала охорону своїх земель. Але на це немає грошей, каже керівник.

– Нам виділила держава на 2022 рік 1,2 мільйона гривень. З яких забрали 200 тисяч. Усі ці гроші були заплановані на зарплату. У той час як наш фонд заробітної плати становить, разом з відрахуваннями, 4,5 мільйона гривень на рік. Кошти на насіннєвий матеріал, пальне, оплату комунальних послуги – ми заробляємо собі самі. Якщо чесно, нам навсібіч створюють такі умови, що ми, здається, існуємо не завдяки, а – всупереч, – додає директор.

120

сортів пшениці щороку висівають на станції. Проводять досліди — з підживлення, внесення чи не внесення добрив, їхньої різної кількості, різноманітних сівозмін. Досліджують, чи підходять певні сорти для вирощування в цій кліматичній зоні.

6

довготривалих наукових дослідів нині проводять на станції. Окрім поля беззмінного жита, ще досліджують беззмінні посіви пшениці, соняшника та цукрового буряка. Також у структурному підрозділі станції – в одному з господарств за межами Полтави з 1964 року триває експеримент "Переліг" – спостерігають, як ділянка орної землі природним шляхом перетворюється на луки, а сільськогосподарські бур'яни заміщуються дикорослими травами.

×