Середа, 11 вересня 2019 10:54

Він мене благав: "Мамо, не плач" – Тетяна Драч 9 місяців чекала сина із російського полону

Він мене благав: "Мамо, не плач" – Тетяна Драч 9 місяців чекала сина із російського полону
Президент Володимир Зеленський тисне руку Андрію Драчу, військовополоненому, який повернувся в Україну 7 вересня. Фото надане Тетяною Драч

7 вересня в Україну повернулися політв'язні та військовополонені моряки, яких незаконно утримували в Росії.


Серед них – офіцер контррозвідки СБУ, 24-річний Андрій Драч – наш земляк, родом із Городка Іллінецького району.
Андрій закінчив військовий ліцей у Криму. Під час анексії півострова був курсантом Академії Військово-Морських сил імені Нахімова в Севастополі. Разом з іншими курсантами співав гімн України, коли 2014 року сепаратисти опускали український прапор та піднімали стяг Росії в академії. Через окупацію Криму завершив навчання в Інституті Військово-Морських сил Одеської морської академії. Служив в Одесі.

В аеропорту Андрія зустрічали мама, дружина, тітки, всі рідні, друзі. Не було лише батька. Він, 50-річним, у квітні відійшов у Вічність.
Ми вдячні матері Андрія, Тетяні Драч, 44 роки, яка люб'язно погодилася розповісти про сина та про 9 місяців вимушеної розлуки.


Чому Андрій вирішив стати моряком?
– Я на той час служила в Гайсинській військовій частині. Андрій не раз прибігав до мене на роботу. Бачив будні військових. Йому подобалося. Коли закінчив 9-й клас, вирішив спробувати вступити до Севастопольського військово-морського ліцею. Ми не перечили. Тому що він завжди був дуже активним і спортивним хлопчиком. Поїхали до Криму. Син успішно склав іспити та показав високі результати з фізичної підготовки.
Почав навчатися. А я все переживала, що він у мене ще мала дитина і так далеко від дому. Благо, що тоді через Гайсин ходив автобус "Чернівці – Севастополь". Ми часто відвідували Андрія або передавали йому щось смачненьке.
Після закінчення ліцею вступив до декількох вишів на державну форму навчання. Обрав Академію імені Нахімова.
У нас ніколи з ним не було проблем. Всі знають, що Андрій – людина слова. Його поважали й курсанти, й викладачі. Мені було приємно й несподівано чути від офіцерів добрі відгуки про сина. Адже ми з ним постійно сперечалися, дискутували. Знаєте, як батьки з дітьми? Тому, коли його хвалили, завжди думала: "Невже це про мого сина говорять?"
І в ліцеї, і в академії був командиром відділення.


Андрій – співробітник СБУ. Чому 25 листопада 2018 року він перебував на судні?
– Служба безпеки України є і в сухопутних військах, і у військово-морських. Вона забезпечує контррозвідувальний захист підрозділів.
Як ви дізналися, що син у російському полоні?
– Спочатку сказали на роботі, що виник конфлікт у морі . Це була неділя. Нас, військових, викликали на службу.
Я не знала, що мій син знаходиться на кораблі. Він зазвичай по два-три рази на день телефонував. А того дня я не дочекалася дзвінка. Почала хвилюватися. Зателефонувала невістці. Вона теж нічого не знала.
Лише наступного дня повідомили, що моя дитина перебуває на одному з цих суден. Це удар. Здалося, що життя закінчилося. Не знала куди бігти, що робити, до кого звертатися. Була істерика.
Тільки через деякий час опанувала себе. Поїхала до Одеси на роботу Андрія. Хлопці зустріли, все пояснили.

Чи відчували ви підтримку протягом цих довгих місяців?
– Так, підтримували всі люди. Ніхто не пройшов повз. Кожен допомагав, як міг.
Тяжко відчувати своє безсилля. Ти просто б'єшся, а стіну пробити неможливо. Тому підтримка нас рятувала.
Особливу вдячність хочу висловити Володимиру Зеленському. Важко знайти підходящі слова, щоб описати його людяність і порядність. Особисто з ним спілкувалася не один раз. Він завжди казав: "Дайте мені трохи часу. Я поверну ваших дітей". І дотримав слова. Недарма його називають президентом від народу. Так і є. Він простий, доступний, справжній. Ніколи не випустить із кабінету, доки не пригостить чаєм чи кавою.
Ще далеко до його президентства студія "Квартал 95" постійно підтримувала нас. Не афішували, не піарились. Просто допомагали. Всі їхні концерти закінчувалися закликом не забувати полонених моряків. Вони не давали цій справі затихнути. А такі ризики були.
Дякуємо нашим адвокатам, кримчанам Артему Пепі й Тарасу Омельченку. Вони замінили Андрію рідних. Вдячні спецслужбам, командуванню Військово-Морських сил – командувачу Ігорю Воронченку та заступнику командувача Марині Каналюк, яка була на постійному зв'язку з нами. Велике спасибі Ніні Іванівні Карпачовій, яка дуже багато допомогла, але залишається в тіні.


Як підтримували зв'язок із сином під час полону?
– Тільки через адвокатів. Я писала електронні листи і надсилала нашим захисникам. Вони роздруковували їх та передавали Андрію. А він писав від руки. Його листи надсилали звичайною поштою. Вони постійно приходили із запізненням.

Я не знала, що мій син знаходиться на кораблі. Він зазвичай по два-три рази на день телефонував

У ніч на 30 серпня з'явилася інформація, що хлопці мають прилетіти до Києва. Наступного ранку багато людей чекали своїх рідних в аеропорту. Ви про це знали?
– Я теж там була. О 2-й ночі мені зателефонував батько ще одного полоненого. Сказав, що серйозні джерела пишуть про повернення наших дітей. О 8-й ранку ми вже приїхали в аеропорт "Київ". Там були родини хлопців та багато журналістів. Але я зразу звернула увагу на те, що немає офіційних осіб, які повинні зустрічати. Зрозуміла, що щось не те.


Як відбувалася підготовка до зустрічі 7 вересня?
– Зателефонували з офісу омбудсмена. Сказали, що все позаду. Запитали, скільки нас буде і хто. Кожному виписали перепустку.
Зустріли в Києві. Все було організовано бездоганно.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: 35 полонених повернулися в Україну

Якими були емоції, коли побачили Андрія на трапі літака?
– Бачила, як сходять хлопці, а сина ще не було. Ті секунди здавалися вічністю. І тут – він. Я розплакалася. Не вірилося, що бачу свою дитину. Підбігла до Андрія, міцно обійняла. Він мене благав: "Мамо, не плач". А сам тримався. Він – мужчина.

Де зараз Андрій?
– У госпіталі. Проходить реабілітацію.
Сину довелося чимало пережити. Також він не може прийняти смерть батька. Ми ж йому повідомили лише через місяць після того, як Леоніда не стало. Я написала листа. Розписала все. Адвокати казали, що Андрій був у розпачі. Але швидко взяв себе в руки. Написав нам відповідь із проханням триматися, бути сильними.
Ось зараз приїде. Уявляю, як буде важко йому та й нам.
Поки нічого не плануємо. Трішечки відпочинемо, усвідомимо все, що з нами відбувається, а вже потім будемо думати про завтрашній день.

7 вересня приземлився літак із військовополоненими моряками та 11 українськими політв'язнями. Їх обміняли на громадян РФ, які воювали на Донбасі, та проросійських активістів з Одеси та Криму.

Інформація про обмін з'явилася на початку серпня, коли по телефону поговорили президент Володимир Зеленський і російський лідер Володимир Путін.

Зараз ви читаєте новину «Він мене благав: "Мамо, не плач" – Тетяна Драч 9 місяців чекала сина із російського полону». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Найбільше читають
Погода