"Це я чуть в московській церкві не посвятив?" - як українці освячували паски

23

Християни східного обряду 16 квітня відзначали Великдень – одне з найголовніших релігійних свят року.

Освячувати великодні кошики – крашанки та паски – віряни йшли до церкві з обіду, під вечір потік почав тільки збільшуватися.

Цього року, після резонансних скандалів навколо священиків та вірян - у церквах московського патріархату значно зменшився потік вірян. Зокрема, у Полтаві, яка знаходиться поміж двох найбільших міст України - Києва та Харкова. Попри це, поки що храмів ПЦУ тут менше – сім проти 17 таких, що підпорядковуються Москві.

Як та де у Полтаві освячували паски, дізнавалася кореспондентка Gazeta.ua.

ТРАДИЦІЯ ПОНАД УСЕ

Біля Серафимівського храму, який належить до Московського патріархату, в спальному мікрорайоні Полтави зібралося до трьох десятків людей. Розставляють на брукованій доріжці навколо дерев'яної церкви кошики.

– Вона потухла! Не зажигається, – каже дівчинка років 10 у яскраво-червоних спортивних штанах та куртці пудрового кольору своїй мамі.

Жінка років 35 у світлій куртці з яскраво-червоними губами присіла біля свого кошика та парно намагається запалити свічку, яку увіткнула в невелику паску.

– Тут сквозняк, вона не горітиме, – до свого кошика нахиляється її сусідка, одягнена у синю куртку та білу шапку брюнетка.

Фото: Ольга Стенько

Прийшла до церкви з сином, хлопчик нахилився, щоб вставити в паску тонку воскову свічечку.

– Паски пекла сама, традиційно. Цього року здорожчала паска процентів на 40. А великодній кошик, мабуть, ще більше. Взяла тільки паски, яйця та шматочок ковбаски, – каже полтавка Вікторія, 35 років.

 

Жінка розповідає, що живе в цьому мікрорайоні, тому ходить саме в Серафимівський храм вже багато років, бо тут хрестила свого сина. Попри те, що в Україні в деяких храмах московського патріархату відбувалися протести, йти до церкви не боялася. Бо це святе місце, і тут все буде добре, вважає.

– Я не буду змінювати церкву, бо сюди завжди хожу. Хоть український храм тут рядом, не хочу змінювати. Якщо треба, будемо відстоювати свою церкву.

– Це хіба російський храм? Це український! Тут служать на українській мові завжди, – додає ремарку чоловік у чорно-синій дутій куртці та зелених спортивних штанах, який стоїть поруч та прислухається до нашої з Вікторією розмови.

Доріжкою повз нас проходить жінка в елегантному світлому пальто та чорних брюках, пов'язала голову світлою з пастельним малюнком тонкою хусткою. Тримає кошик рукою в чорній рукавичці.

 

Полтавка Валентина Віталіївна принесла на освячення паски власної випічки, оздоблені блакитно-жовтою посипкою, та таких же кольорів шоколадні яйця.

– В цю церкву ходжу дуже давно – тут хрестила внуків. Але вважаю, що, оскільки ми живемо в незалежній Україні, вся церква має бути українською, – каже жінка.

І додає, що сподівається, що цей храм, парафіянкою якого вона є, змінить підпорядкування та перейде до ПЦУ.

ПРИНЦИПОВА ПОЗИЦІЯ

За кількасот метрів звідси є ще одна церква – Свято-Покровський храм ПЦУ. Тут сьогодні аншлаг – парафіяни йдуть безперервним потоком. Навколо храму увесь периметр заставлений кошиками, щойно священник освячує паски, на зміну одним людям стають інші.

Асфальтовою доріжкою між зелених газонів йде родина – батьки та двоє синів. Жінка тримає великий прямокутний кошик, вкритий вишитою серветкою з червоними китицями.

– Цього року також взяла паски трьох різних замісів. Ще яйця та солодощі. Свічечку в церкві взяли, запалили. Тепер додому несемо. Паски завжди купую, це для мене традиційний набір, – показує свій великодній кошик з красивими крафтовими пасками Марина, 45 років. – Відрізняється цього року місце, куди ми прийшли на освячення.

 

Церква Московського патріархату, зізнається жінка, розташована ближче до дому, тому раніше не дуже переймалися питаннями приналежності. Але відтоді, як Росія напала на Україну, більше не збираються ходити в церкву що підтримує агресора. Бо ставиться вороже до московської церкви – при тому, що дуже толерантна до інших конфесій.

– 2014-й рік не так вплинув. Я не сприймала, що настільки до нас ворожі є ті люди і настільки їх вплив такий великий через церкву, через віру. Я того тоді не усвідомлювала. Але торік ми вже тут святили паски. І тепер – тільки українська церква. Зараз звикаємо до молитов українською, – усміхається жінка.

До столу зі свічками вишиковується невелика черга. Усміхнена жінка у чорній куртці зі штучним хутром на комірі поверх бузково-червоної плетеної сукні сидить на високому табуреті та спритно відраховує решту.

– Людей більше, дійсно. Судячи по суботі – то майже вдвічі. В нас то щороку людей потроху більшає, але сьогодні це дуже видно, – широко посміхається Олександра, яка вже понад 10 років допомагає при храмі.

 

Сходами до храму піднімається сивобородий священик у чорній камілавці, підряснику та чорній жилетці, з-під якої виблискує золотавий ланцюжок с хрестом. Настоятель храму отець Микола Храпач погоджується, що кількість парафіян постійно збільшується.

– Ми не рахуємо. Але і на Різдво людей було більше, і зараз. Ми відчули це, бо більше людей ходить і на служби. Звідти ( з Московського патріархату. – gazeta.ua) перейшло багато людей. Але вони там були, а прийшли до нас, то вони вже наші. Це не ті, хто там залишилися зазомбовані, а це прийшли люди, які ходять до церкви до Бога. Хоча ми давно їм про це говорили, але для деяких треба щось пережити, щоб усвідомити, – каже отець Микола. – Силою нікого тягнути не буде і не треба, бо Христос силою не тягнеться.

ПЕРЕПЛУТАЛИ

Ще одна досить популярна в Полтаві церква – Свято-Макарівський кафедральний собор. Колись тут на великі свята стояли черги, щоб тільки зайти на територію храму. А у суботу на освячення пасок прийшли від сили 30 людей – займають невеликий кутик двору.

Через дорогу йдуть шестеро людей – три жінки, двоє чоловіків і дівчинка підліток. Жінки несуть кошики, прикриті білими вишиваними серветками.

Розпитую жінок щодо їх традицій святкування Великодня – чи сьогодні щось змінилося для них.

 

– Єдине, що змінилося, то це склад кошику. Святитимем паски, яйця, два шматочка сала – соленого та копченого, пляшку вина. Уперше купили сала, зазвичай брали ковбасу та балик. І пасок спекла менше. Ви бачили ці ціни? – полтавка Ірина одягнена у все чорне, голова прикрита чорним шаликом. – Все інше – традиційне. Ми в цю церкву ходимо багато років. Сьогодні йду трохи з важким серцем, бо я знаю що це Московський патріархат. Але де в нас є українські храми, я просто не знаю. І спитати ні в кого.

Натомість її практично сусід – Олександр, який живе в цьому ж районі, поїхав за декілька кілометрів у історичний центр Полтави. Круглолиций чоловік років 35 на вигляд у чорному одязі ставить круглий кошик, прикрашений квітами зі стрічок, на парапет біля ще однієї церкви цього ж патріархату. Він – єдина людина на абсолютно порожньому подвір'ї, і це в той час, коли в інших храмах постійно є люди.

– Я сам дивуюся, чому тут так пусто. Останній раз був тут у 2010-му, але сьогодні перший раз сюди приїхали. Ні, живем ми на Лялі, там поруч Макарівська церква, завжди туди ходили. А то ж московська, а як почалася війна (повномасштабна. – авт), до російської церкви більше ні ногою! Їх викинуть взагалі треба з України! – запально говорить Олександр.

Пояснює, що прийшов саме до цього храму, бо десь чув, що це належить до ПЦУ. Дізнавшись, що це теж московського патріархату, засмутився.

 

– В смислі? Це я чуть в московській церкві паску не посвятив?! От слава Богу, шо вас зустрів! Нє, московської нам не треба! – чоловік забирає кошик, розвертається та йде до машини.

Нашу розмову чують троє молодих людей, що якраз підходять до храму – дві молоді жінки та чоловік.

– Як це московська? Писали шо українська – на Першотравневому, 3, – піднімає густі чорні брови молодий чоловік років 22, який тримає на руках маленького білого пуделя.

Жінка з довгим каштановим волоссям підходить ближче і пояснює: раніше ходили в Хрестовоздвиженський монастир, але коли Росія почала відкрито тероризувати українські території, принципово не хочуть ходити до окупантів.

– Ви точно знаєте, що не українська? Бо чула, що розповідають, що це саме українська, ми сюди з іншого кінця міста приїхали, – супить брови.

– Можливо, не проспект, а провулок? Там храм якраз, здається, має номер 3. А це – проспект, 23-й будинок, – уточнюю.

– Ой, оце діла! – компанія розвертається та йде в зворотний бік.

Коли від'їжджаю машиною зі стоянки, в дзеркало заднього виду помічаю молодого темнобородого священника, який перебігає дорогу пішохідним переходом, оглядаючись в мій бік.

СВОЇ

Ще один доволі популярний храм, який має статус найстарішої церкви Полтави – Спаський – розташований в найстарішому історичному районі міста. Цього року тут теж не надто багато людей – не набирається і на чверть кам'яного парапету. Багато молоді та людей з дітьми.

Повз територію церкви тротуаром йде родина – дівчинка років 8 тримає за руки матір і батька, який несе кошик, закритий вишитим рушником.

– Пап, а чого ми не сюди? Тут он святять теж паски, – питає дівчинка батька.

– Тому що це ворожа церква – російська. А ми ідемо в нашу, українську, – досить голосно відповідає чоловік.

 

На нього оглядається невисока худа блондинка покрила голову капюшоном свого чорного пальто з плащівки. Йде в сутінках від Спаської церкви, тримає лівою рукою важкий кошик з пасками та крашанками, правою за довгу ручку штовхає дитячий велосипед на пластикових колесах, де сидить трирічна дівчинка у сріблястій куртці.

– Ніколи не задумувалася, що це російська церква. Я взагалі не звертаю уваги на патріархат, – каже Ксенія, 38 років. – Ото ж я й дивуюся, що так мало людей, бо завжди тут дуже людно. Ми зазвичай їздили в Козельщинський монастир (жіночий монастир УПЦ МП в селищі Козельщина. – Gazeta.ua), але поки дитина маленька, їжджу в цей храм. Живу в мікрорайоні Левада, то ця церква мені здається ближчою і затишнішою.

Знає, що за 200 метрів – кафедральний собор ПЦУ. Але не доїхала туди, бо тут було місце, де припаркуватися, а там – дуже людно, довелося би здалека йти пішки, що не зручно з малою дитиною.

А біля Свято-Успенського собору, чиї білі стіни, красиво підсвічені в темряві, видніються неподалік у кінці вулиці, дійсно – аншлаг. Дуже багато машин припарковані на усіх стоянках, обабіч вулиці, в навколишніх дворах.

Під'їзд до храму охороняє поліція – пропускають лише службові машини. Віряни йдуть останні сто метрів пішки.

Кошики для освячення виставляють на спеціально встановлені лави. Запалюють свічки, очікуючи священника.

Між дзвіницею та собором ставить на лаву свій великий ошатний кошик яскрава пишна блондинка в білому плащі. Покрила голову хусткою оливкового кольору, який пасує до очей.

 

– Паски я традиційно сама пекла. Кошик діти прикрашали. Маю трьох дітей, то ми всі разом родимо – прикрашаємо паски, розмальовуємо яєчка. Паску традиційно святимо ввечері, з дітьми на нічну службу поки не ходимо, – розповідає полтавка Галина. – Але обов'язково приходимо саме до собору. В Полтаві ця церква вважається найсвітлішою, і тут якесь особливе радісне відчуття. Зараз дуже важко розібратися, яка церква українська, яка московська. А тут ми точно знаємо, що це наші – свої.

Жінка по-особливому підкреслює останнє слово. Люди, які поруч стоять, уважно дослухаються до нашої розмови та ствердно кивають головами.

– Батюшка, батюшка йде! – проходить хвиля поміж людей.

Люди радісно схиляють голови під краплі води, що щедро розбризкує священник. А навкруги синім оксамитом опускається святкова Великодня ніч.

×