Ексклюзиви
Понеділок, 04 березня 2019 10:05

Дім-музей Ярини Винницької 80 років зберігає родинні скарби
29

Бабця Ярини отримала дім як компенсацію в результаті операції "Вісла"
Бабця Ярини отримала дім як компенсацію в результаті операції "Вісла"
Бабця Ярини отримала дім як компенсацію в результаті операції "Вісла"
Бабця Ярини отримала дім як компенсацію в результаті операції "Вісла"
Бабця Ярини отримала дім як компенсацію в результаті операції "Вісла"

"У мені чудернацько переплелись два абсолютно полярні полюси – нав'язливе бажання позбуватись всього зайвого у житті, викидати і не прив'язуватись, та поряд з тим, люте прагнення зберегти осколки минулих світів – чи то світ австрійського Львова, старосвітської Гуцульщини чи свого дитинства, - розповідає видавчиня і колекціонерка зі Львова Ярина Винницька. - Тому я страшенно люблю антикваріант, збираю речі з історією, народні артефакти чи родинні. Моя колекція – це справжні Речі Сили. Це те, що я буду рятувати під час пожежі, чи заберу зі собою, куди б не переїхала".

Ваш дім - це майже музей, який теж має давню історію.

Моя бабця Марія отримала його як компенсацію в результаті операції "Вісла". Вона - переселенка з Перемишля. Її родина була дуже заможною. Мій прадід мав перший електричний магазин в Перемишлі, продавав там лампочки Філіпс і лагодив перші електричні прибори – праски, радіо. Якраз саме коли він у 1939 році перевозив вікна, щоб склити свою віллу на Винній горі (елітний район Перемишля), місто почали бомбардувати.

Родину переселили, оскільки мої предки відмовилися переходити на польське громадянство. Все, що треба було зробити, – це перенести метрики з греко-католицької церкви до римо-католицького костелу. Рідні цього не зробили. Для них це було принципово. Прадід був січовим стрільцем.

Переїхавши до Львова, родина втратила все – і будинки, і морги поля. Цей дім став компенсацією. Тут до нашої родини жили поляки, аптекарі. Їх, відповідно, вивезли до Польщі

Переїхавши до Львова, родина втратила все – і будинки, і власний магазин, і морги поля. Цей дім став компенсацією. Тут до нашої родини жили поляки, аптекарі. Їх, відповідно, вивезли до Польщі. Зараз ця хата – наше родове гніздо. Я тут з 10-ти років жила з бабцею. Від неї перейняла дар любові до дизайну, до гуцульської кераміки, до пісень.

Бабця, Марія Дучинська, була вчителькою німецької мови, випускницею української жіночої гімназії у Перемишлі, і гармонійно поєднала у собі місто й село – гарну освіту, столове срібло, манери – вміння носити капелюшки й мережані рукавички – і велику любов до народної вишивки, пісні, традицій. Нашою з нею улюбленою розвагою був дизайн інтер'єрів, як би сказали зараз. Ми обожнювали переставляти меблі – були у постійному творчому пошуку. От тільки як нам вдавалось – дитині і худорлявій старшій пані – совати важкезні дубові шафи і креденси, і досі залишається загадкою.

Вже тоді мріяли його перебудувати?

Я років з 10-ти уже знала, як я цей будинок перебудую - як зроблю терасу, як надбудую мансарду. А через двадцять років взяла і зробила – реконструювала старий бабусин будинок і отримала дім своєї мрії.

Вивезла звідси гори мотлоху і непотребу, залишила тільки речі знакові й красиві.

Це типова польська забудова 1930-х років. З випаленої якісної цегли. Робітники, які реконструювали будинок, поламали собі багато перфораторів на цій цеглі. Тут були сіни і по дві кімнати зліва і справа від сіней. Я добудувала ще окрему частину для батьків, зробила мансарду, поглибила підвал – розширила хату вбік, вверх, вниз. Але сама основа збереглася.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Арт-бук "Скриня. Речі сили": погляд на етнокультуру як на народну духовну практику

До кризи мені давали неймовірну суму за цей будинок. З фінансової точки зору було величезною помилкою його не продати. Але я не змогла навіть допустити такої думки. Хоча на ті гроші, які мені давали, я могла б десять таких будинків збудувати.

Межа Львова колись буквально ішла по нашому городу. Сусідська хата ще стояла у Львові, а з нашого городу починалося село Підголоско. Втім, за теперішніми ж мірками, це майже центр Львова – 20 хвилин до площі Ринок тролейбусом, а вночі мені чутно, як відбиває годинник на Ратуші.

З моєї верхньої тераси видно ратушу. Вид з вікна – це основна ознака якості життя, як на мене. А ще терасні балки утворюють такий великий прямокутник, і я кажу, що то моя плазма. Видно все небо, і така пряма трансляція неба дуже захоплива - воно ж постійно змінюється.

Стіни хати – мої художні полотна. На Різдво прикрашаю їх червоними рушниками, а на Великдень – вбираю у біле

Для такого клінічного інтроверта як я, дім - це, дійсно, місце, де я набираюсь сил, відстоююсь як вода, і тоді все зайве випадає в осад, де стишуюсь і починаю помічати найважливіше у цьому житті – сонце, небо, тишу всередині. У місті, посеред машин і людей, завжди так багато суєти і так мало неба.

Важлива передовсім еститика особистого простору?

Мені так багато треба мого особистісного простору. І не багатства, а саме естетики і повітря, простору. Мій архітектор казав мені: "Ти хочеш таке вікно, щоб вразити сусідів?" Питання "вразити" мені не стоїть взагалі. Тільки потреба насититись красою і затишком.

Стіни хати – мої художні полотна. На Різдво прикрашаю їх червоними рушниками, а на Великдень – вбираю у біле.

Дома мені ніколи не сумно і не нудно. Не розумію тих, хто нарікає, що сидячи вдома, деградує, а тому конче треба виходити в люди. У мене все навпаки – я розквітаю тільки тоді, коли вдома, а спустошуюсь і виснажуюсь, коли в місті серед людей. Все найважливіше у моєму житті відбувається тут – це і мій робочий кабінет, де я створюю свої книги, перекладаю, читаю. Дім – це і моя party zоne, де гучно святкуються усі традиційні свята, проводяться репетиції вертепів чи літературні вечори. Іноді це такий собі "ашрам", де проходять психотерапевтичні семінари.

Матеріал про колекцію Ярини Винницької читайте у номері журналу Країна від 26 лютого 2019 року.

Зараз ви читаєте новину «Дім-музей Ярини Винницької 80 років зберігає родинні скарби». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі