Вівторок, 03 вересня 2019 15:48

Тетяна Шпак вже майже 45 років займається гончарством

Тетяна Шпак вже майже 45 років займається гончарством
Тетяна Шпак на виставці світлиць в Гайсині 22 серпня цього року. ФОТО: Леся Лавриченко

"Коли під церквою в Бубнівці зробили майстерню, то пішла туди працювати в цех художньої кераміки. Моїм учителем та наставником була Фрасина Міщенко, навчила працювати на кругу," — розповіла народна майстриня з гончарства Тетяна Шпак, 72 роки.

"Працювала я в цеху. Була норма на кількість виготовлення посуду. Сім чоловік працювали на кругу. Інші місили глину. Потрібно було зробити 70 макітр або 80 підвазонників за зміну. Після такої роботи вже не хотілося робити нічого художнього. Часто траплялося, що глина замерзала. Брали гарячу воду, додавали та місили. Дивуюся, що мої руки ще живі до цих пір. За життя стільки виробів зробила, що вже й не пам'ятаю. Я непосидюча, тому не люблю вишивати. Маю чоловічий грубий характер, тому що рано втратила батька. Робила всю роботу – і чоловічу, і жіночу. Найдорожче продала вазу за 200 рублів, це ще за радянських часів. Подобається робити миски та тарілки. Випалюю їх, а потім розписую".

Гончарством Тетяна Іванівна зайнялася наприкінці 80-х років. Зараз у жінки зберігається понад 180 грамот та дипломів, які вона одержала як майстриня з художньої кераміки.
– Був у мене такий випадок зі свистульками. Якось Вася Рижий з Ладижина запропонував мені взяти заводську слов'янську глину. Хлопці-волонтери їздять в зону операції Об'єднаних сил і звідти привозять. Замовила, наробила з неї свистульок. Почала випалювати в печі при температурі в 1000 градусів за Цельсієм. Відкриваю піч, а вони білі. Ой, Боже мій, злякалася, думала, що перегоріла спіраль. Але ж температуру набрала, аж виявилося, що це глина біла, дуже світла. То в мене був шок. Розраховувала, що будуть теракотового кольору, а не білого. Думала, що недопал, витягую, пробую – випалені, все добре. Вийшли ще кращі, чим були раніше. На світлому фоні краще виділяється чорна, зелена й біла фарби, називається ангоби – краска для кераміки. Повезла ці вироби до Вінниці, то всі майстри були здивовані.
"Це щось нове"! – казали. – "Ви винайшли нову глину".
"Дівчата не приставайте, це так треба", – відповідала їм.
Потім поділилася з ними секретом.


Зараз майстриня виготовляє вироби вдома – в літній кухні. Обладнала там майстерню.

"Поставила круг та різні причандали. Тут випалюю. Колись попросила одного чоловіка побудувати мені піч. Для неї потрібні були плити зі скловолокна товщиною 10 см, ширина та довжина по 50 см. Коли в печі 1000 градусів, то з зовнішньої сторони можете тримати руку. Їздила в Бучу під Київ, в науково-дослідний інститут скловолокна. Там і купила плити. Коли приїхала за ними, то дядько-кладовщик був здивований. Сказав, що вперше до нього приїхала жінка за плитами.
Привезла їх додому, потім зварили по них кутники. Так Вася Рижий з Ладижина зробив мені піч. Я його вже знала давно. Сказав, скільки чого купити. В мене трифазна електролінія підключена.
Маю хобі — риболовлю. Його мені прищепив ще мій дід Іван Дворщенко. Прирівнювався до Героя Радянського Союзу. Мав звання повного Георгіївського кавалера. Мав чотири Георгіївських хрести. Я знайшла всі документи. А родич в Московському архіві відшукав оригінали. Я їх віддала в краєзнавчий музей. Ми з дідом ходили на рибалку та ловили линів. Лини такі, як окунці, але жовті, як пісок. Такі гладенькі та ніжні. Не такі страпаті, як окунь. Дід мені з ліщини зробив вудочку. Я за скалу як закинула, геть з вудочкою щось там шарпнула. Любив дід зі мною плавати, тримаючи на плечах. Виховував мене в спортивному стилі, як хлопчика. Батька втратила рано.
Донька вишила мені сорочку, чорними нитками. Коли ще працювала фельдшером, то спасла одну жінку, то її донька подарувала мені старовинну сорочку та черевики в музей. Коли дівчина вишивала сорочку, то вона мала закладати в неї все, чого бажає.
Мої роботи є в музеях Вінниці, Києва. Також купували вироби з Туреччини, з Чехії, з Німеччини, з Молдови, з Канади. Донька майстрині з Вінниці Тетяни Пірус, яка живе в Канаді, накупила моїх тарілок. У своєму домі облаштувала куточок під сходами в українському стилі. Коли їй сумно за домом, то каже, що заходить туди, надивляється на миски та тарілки – і неначе вдома в Україні побувала.
Розпис роблю традиційними трьома кольорами – білим, чорним та зеленим. Часом стала додавати жовтий та голубий колір. Не люблю приймати замовлення на однакові миски, бо кожен виріб – то витвір мистецтва. А конвеєром не працюю, бо я не штамповщик. Свистульок за раз виготовляю 50 штук. Роблю всі різні.
1988 року в Бубнівці відкрили музей. 1991-го стала завідувачем музею.
Вчора до нас приїздили з телебачення. Знімали передачу про нас з Фрасиною Іванівною.
А сьогодні ходила на рибалку, то наловила на спінінги чотири карасі. А на вудочки 15 пліточок. То родичам та сусідам роздаю. Найбільше люблю процес риболовлі".

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "У моїй колекції 30 експонатів — домовички, баба-яга та козаки"

Історія створення унікальної технології гончарної справи, носієм якої є Тетяна Шпак, почалась із села Новоселівки, яка входить до Бубнівської сільської ради. У XVII–XVIII століттях, поки ще не було села, ці землі належали графу Потоцькому. Його підлеглі знайшли в цій місцевості гончарну глину та почали запрошувати сюди велику кількість ремісників. На територію сучасного Гайсинського району приїхали близько 30 гончарів, в основному з Умані. Серед них виділявся Агафон Герасименко, батько Якима та Якова, які вже прославили Бубнівку на весь світ. Він був відомий тим, що за кілька прийомів міг зробити велику посудину, що туди дитина ховалась. У нього з 14 дітей вижили лише троє. Дочка Тетяна стала ткалею, а сини Яким та Яків – гончарями.

Зараз ви читаєте новину «Тетяна Шпак вже майже 45 років займається гончарством». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Найбільше читають
Погода