"Коли летиш, адреналін зашкалює. Педалі взагалі не крутиш, лише пригальмовуєш"

4

– Цей велосипед у мене замість маршрутки – для щоденного використання, їздити на роботу й у справах. Я його сам зібрав. А от для тренувань і змагань маю велобайк зовсім іншого класу, – припарковуючи велосипед, каже гайсинчанин Руслан Наконечний, 38 років. Чоловік займається велоспортом. Бере участь в обласних змаганнях у стилі крос-кантрі – перегонах пересіченою місцевістю зі спусками, затяжними підйомами, швидкісними та технічними ділянками.

– Вісім років тому організували в Гайсині клуб велобайкерів, – розповідає Руслан Миколайович. – Серед ініціаторів були мої товариші – Юрій Царенко, Сергій Кобзін, наш найкращий механік Михайло Чишкун і я. Ми й раніше каталися по селах району, шукали цікаві місцевості. Та якось, коли їхали попід ліс у районі Белендіївки, натрапили на одну стежку. Там вирішили обладнати велотрасу. Звісно, в тому місці було багато сміття, закопаного в землі у тому числі. Ми прибирали, із захороненого непотребу формували підйоми, робили спуски, трампліни. Привозили дошки для облаштування деяких елементів траси. Було багато зламаних лопат, розмитих дощами трамплінів, розчарувань, але задоволення й перемог все ж більше. Приємно, що до нашого клубу приєднуються молоді хлопці, теж формують нові стежки. Всі разом виходимо на суботники, їздимо кататись у гори.

Руслан Миколайович показує фото, де він зі своїми однодумцями в Карпатах, у селищі Пилипець.
– У горах особливе сприйняття дійсності, навіть інше повітря, – продовжує спортсмен. – Обираємо місця, обладнані підйомниками під гірськолижні спуски. Адже в стилі даунхіл саме спуски є найголовнішими. Коли летиш, адреналін зашкалює. Педалі взагалі не крутиш, лише пригальмовуєш. Безумовно, є траси різної складності. У Буковелі, до прикладу, місцевість найбільше підходить для такого екстремального виду перегонів, як даунхіл. Наші гайсинські хлопці брали участь у цих змаганнях.

– А от мій велосипед належить до середнього класу "ендуро". Він досить легкий, виготовлений з алюмінію і важить всього 13 кілограмів. Та все ж це недешевий транспорт. Мало людей можуть собі дозволити купити такий новий байк. Адже вживаний коштує від однієї тисячі доларів (від 25 тисяч гривень. – Газета). До того ж оригінальні запчастини й обслуговування теж обходяться в солідну суму.
Руслан ще студентом мріяв про гірський велосипед. Коли закінчив Уманський державний педагогічний університет і почав працювати, вирішив втілити мрію в життя.
– Зароблених грошей не вистачало на покупку велика, – зізнається чоловік. – Тому я позичив чималу суму. Щоб віддати борг, кинув палити і зекономлені на цигарках гроші віддавав протягом року. Це був чудовий стимул позбутися шкідливої звички. А ще я переконався, що реально всього досягти, якщо сильно захотіти.
Наконечний згадує, що в три роки уже катався на двоколісному велосипеді.
– Пам'ятаю, мені було лише три, коли подарували двоколісного "Зайчика". Для надійності батько вчепив до нього захисні коліщата. Я сів, кілька разів прокатався і сказав, щоб ті коліщата зняли. На дорозі були ями, і я хотів у них заскочити, щоб можна було добряче підстрибнути, а "страховка" мені лише заважала. Взагалі, у дитинстві я жодного разу не падав з велосипеда. Це зараз бувають невеликі травми, бо ж, ідучи на тренування, я заздалегідь налаштовуюсь ризикувати, відпрацьовувати трюки, вдосконалювати майстерність. Тому раджу всім і сам дотримуюсь такого принципу: у велоспорті – захист головне. Обов'язковими є шолом, рукавички і закрите взуття. Ніколи не сідаю за кермо велосипеда у в'єтнамках чи сандалях. На тренування чи змагання потрібно вдягати решту екіпірування, закритий шолом і навіть капу на зуби. Не люблю травмуватися, бо тоді витрачаю багато часу на відновлення і ключовим стає слово "не можу". А я його не терплю. Бо ось уже три роки поспіль не закриваю велосезон. Вважаю, що стиль життя на двох колесах не залежить від погоди.

Руслан Наконечний працює керівником гуртка "Технічний дизайн" на районній станції юних техніків.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Віталій Оцупок малює картини на стінах

×