Привіт, кумо! Ходили з чоловіком на те, що в дитинстві, наприкінці СРСР, називалося "вечір гумору та сатири". Протягом своїх семи років у Києві я на таких заходах не була — не знаю, може, їх і не існувало. Як його назвати в Лондоні — хтозна. Мабуть, так само. Сатира і гумор є? Є. Вечір? Та не ранок же. Отже, чим відрізняється вечір пострадянського та британського гумору?

Із пострадянського я пам"ятаю наступне: наші за кордоном — ошелешені; наші за кордоном — тупі; ми пиячимо і крадемо, і це благородно; іноземці — тупі. Український гумор розквіту незалежності лишив у мене таке враження: ми — хохли, любимо сало і великі цицьки, ги-ги.

А як щодо британського гумору, який у всьому світі вважається окремою категорією? Протягом цього конкретного вечора повторювалися такі теми: бульварна преса; сексуальні маніяки; засилля жирних людей; бритоголові жлоби; мораль сучасної молоді; ревнощі; сатирики-конкуренти; расизм. Сьомим і останнім виступив комік-ірландець. Він вийшов на сцену з пластиковою склянкою вина і говорив про ірландський алкоголізм і про жінок. Звичайні теми.

Ми — хохли, любимо сало, ги-ги

Але після вечора гумору й сатири в Україні я виходила з відчуттям різкого незадоволення життям та країною. А в британських гумористів частка соціальної люті та розчарування виявилася куди меншою. Залу театру ми покинули просто з гарним настроєм.

Ось і зараз я намагаюся знайти якийсь український гумор в Інтернеті. Єдине, що трапляється, це політичні мультики та гра з киданням яєць у біло-голубих. Вибори, політика і суспільні проблеми настільки пустили метастази в кожній мозковій клітині українців, що й гумор весь на них базується. А це вже не смішно.

×