Привіт, кумо! Цього року, вперше за багато часу, я не приїду до Львова на Форум видавців. Я так звикла до Форуму, що новий рік для мене фактично починається у вересні, як у школярів. Форум — єдине місце, яке я в Україні впізнаю. Так що теплі вересневі львівські дні, компанія колег-писак, частина з яких ставиться до мене з теплотою, частина — чомусь із підозрою, неймовірно ситні обіди в пані Стефи, приємне місцеве пиво на терасі Віденської кав"ярні — цього року для когось іншого. Лишається тільки молитися, щоб до наступного вересня це все не зникло.
У Києві ж мені доводиться щоразу орієнтуватися заново. Відтоді, як моя столиця обзавелася центром, що нагадує кошмарний кітчовий сон про паризький Лувр, щоразу приїжджаю зі страхом. Я боюся, що на улюблених вулицях повиростають "свічки", зжерши сквери, дитячі майданчики і старі дерева; що не зможу знайти чергового гастронома з кавою, замість якого продаватимуться мобільні телефони; що старі друзі з новими кар"єрами говоритимуть про речі, яких я вже не зрозумію, зароблятимуть гроші, які мені важко навіть уявити. Вони вирішуватимуть, якою завтра буде Україна, за суші в ресторані, а я сидітиму і лихоманково вишукуватиму знайомі погляди, посмішки, мрії, за якими я скучила й яких боюся вже не застати в наступний приїзд.
Вони вирішуватимуть, якою завтра буде Україна
Винувата в цьому, звісно, я сама. Це я вивезла себе з життя динамічної, молодої країни, бо хотіла подивитися ширший світ. І тут багато переваг: наприклад, можна перейти дорогу на зебрі без скреготу гальм джипа. Тут усе культурно і стабільно. Але чи ще існує батьківщина, яку я пам"ятаю, чи вона лишилася лише в моїй голові?
1 
1
Коментарі
11